Життєвий шлях, діяльність й здобутки полтавця Івана Андріяновича Дяченка та його родини

Поширене на історичній Полтавщині та інших реґіонах України прізвище «Дяченко» раніше вживалося у значенні «син дяка».  Слово ж «дяк», очевидно, запозичене через церковнослов’янську мову, походить від грецького «служка» — «диякос» (грецькою мовою — διάκος, від «дияконос»), початкова етимологія цього слова не зовсім ясна сучасним мовознавцям. У теперішньому Козельщинському районі Полтавщини є навіть невелике село Дяченки, що відноситься до Мануйлівської сільської ради. Прізвище Дяченко, мабуть, можна віднести до найпоширеніших. За деякими підрахунками, лише в сучасній Україні налічується майже 12 тисяч носіїв цього прізвища, а ще більше мають подібне змосковщене прізвище «Дьяченко», бо таких більш як у тричі більше – аж понад 37 тисяч!  У книзі авторів Кривошея В.В., Кривошея І.І. та Кривошея О.В.– «Неурядова старшина Гетьманщини» (К.: «СтиКлос», 2009) знаходимо згадку  «Дяченко Василь (*1735-†?) – абшитований військовий товариш Лубенського полку (?-1788-1790-?). Мав 10 підданих у 1 містечку в лохвицькому повіті. Внесений до ІІ частини родовідної книги Чернігівського намісництва» (с.124). Досить відомим був військовик московитської імперії, який народився в шляхетській родині Дяченків, син Василя Дяченка, українського шляхтича з тодішньої Полтавської губернії Яків Дяченко (*1817-†1871), засновник міста Хабаровська (1858), начальник Новгородського поста у бухті Посьєт. Відомо, постова команда  під керівництвом цього полковника полтавського роду, очільника уссурійських козаків здійснювала охорону всього Примор’я від китайських хунхузів, які нападали на залоги московитів.  На еміґрації був американський моряк українського походження, на честь якого назвали корабель — Александер Максвелл «Алекс» Дяченко (*1919-†1943), що був нагороджений посмертно Срібної Зіркою за свої героїчні дії, як також американський актор та музикант українського походження Дмитро Дяченко, який народився у 1968 році в американському місті Сан-Франциско в родині українського еміґранта й американки з грецьким й шведським корінням, його фільмографія налічує більше чотирьох десятків фільмів і серіалів, серед яких є такі відомі як  — «Солдат Джейн», «Індіана Джонс і королівство кришталевого черепа», «Кістки», «Сини анархії», «Чорна мітка», «C.S.I.: Місце злочину Маямі» та ін.

Дяченко Іван Андріянович зі своїми донечками  —  Олексанрою (з ліва) та Ларисою, — світлина 1930-их років, -Полтава

            У спільній книзі з д-ром Іваном Буртиком «Друга Дивізія УНА.  Енциклопедія воєнної  Доби. УНК, УНА, 2-га Дивізія УНА, Протипанцерна бриґада  «Вільна Україна», УВВ,УВК, Українська допоміжна поліція у боротьбі за Волю України в подіях, персоналіях, спогадах, реконструкціях, версіях та інформаціях. — Історія», яка вийшла друком у 2016 році, ми доволі детально описували біографії та бойовий шлях уродженців села Березова Лука Миргородського повіту тодішньої Полтавської губернії двох рідних братів — Петра Гавриловича Дяченка (*1895-†1965) — українського військового діяча, командира «Чорних запорожців», а пізніше – командувача Другої Дивізії УНА та протипанцерної бригади «Вільна Україна» (1945) та його брата Віктора Гаврилович Дяченка (*1892-†1971) — підполковника Армії УНР, курінного 1-го кінного полку «Чорних запорожців», пізнішого члена Союзу гетьманців-державників (на еміґрації), який, до речі, був як й інший уродженець Полтавщини, лохвичанин Антін Кущинський військовим отаманом Українського Вільного Козацтва на чужині. Шукаючи за полтавськими Дяченками я зовсім несподівано для себе виявив запис московитською мовою у працях білоруського «Меморіалу» «..Дьяченко Виктор Гаврилович. Родился в 1892 г., с.Березовая Лука Миргородского р-на Полтавской обл.; украинец; образование н/высшее; техник, дорожный подотдел. Проживал: Брестская обл., Барановичский/Новомышский р-н, Барановичи, ул. Санаторская 86. Арестован 4 ноября 1939 г. Приговорен: ОСО 28 мая 1941 г., обв.: 74 УК БССР — к/р деят-сть. Приговор: 5 лет ИТЛ Реабилитирован в 1989 г. УКГБ и Прокуратура Брестской обл.». Ця сторінка із життя чорного запорожця Віктора Гавриловича Дяченка до цього часу не була для мене відомою.

Дяченко Іван Андріянович (з ліва внизу, фото 1940-их років), ліворуч внизу — дружина Тетяна (фтто 1920-их років), вгорі —  батьки Тані — подружжя Дмитренків

Чимало визначних осіб на прізвища «Дяченко» та «Дмитренко» було і в Лохвицькому повіті історичної Полтавщини. Так, уродженцями села Яшники цього повіту були Амос Андрійович Дяченко  (*1814-†1852) – український математик і педагог, доктор математики й астрономії (1851), надвірний радник і екстраординарний професор кафедри прикладної математики Імператорського університету святого Володимира, а також його рідний брат  український математик Микита Андрійович Дяченко (*1809-†1877). Дослідник Іван Павленко (1923-2000), що залишив у рукопису родинні спогади, які родина видала по його смерті під назвою «Від роду до роду» (Луцьк, видавництво «Терен», 2009), де досить детально описано долю нащадків Амоса Дяченка. 1850 року Амоса Дяченка, який витримав іспити та надав дисертацію «Про особливі розв’язки диференціальних рівнянь», удостоїли ступеня маґістра, а 1851 року за працю «Про кривизну поверхонь» — ступеня доктора математики й астрономії.  1852 року Амоса Андрійовича затвердили екстраординарним професором кафедри прикладної математики університету. Амос Дяченко читав статику та динаміку по 4 години на тиждень, керуючись творами Лаґранжа, Пуассона та Дюгамеля.

Дяченко Іван в совєцькому військовому однострої, — світлина середини 1920-их  років

Я не випадково спочатку так детально писав про лохвицьких Дяченків, оскільки спочатку помилково припускав, що активний  суспільно-громадський діяч на чужині й великий  український патріот Іван Андріянович Дяченко народився не деінде, а саме у Лохвиці чи однойменному повіті. Однак, як виявилося згодом, це було помилкою із-за неправильного читання місця народження Івана Андріяновича в англомовних документах при виїзді його з родиною до США.  Однак якраз ця помилка й привела мене до розширених пошуків за родиною Івана Андріяновича Дяченка, який насправді народився неподалік Полтави, у невеликому селі Лозівка.

Дяченко І.А. та склад його родини — копія картки, заповненої за кілька років   перед виїздом до США

Згідно з енциклопедичними даними, його донька мистецтвознавчиня й художниця Дяченко-Кочман Олександра (Леся) Іванівна народилася 31 січня 1934 року у місті Горлівка на Донбасі. По закінченню лихоліття Другої світової війни, після довгих поневірянь разом з родиною опинилася на чужині, спочатку в Західній Німеччині, а згодом у США.   У 1961 році вона закінчила  Інститут технології моди у Нью-Йорку, згодом (1963–64) навчалась в університеті  у Нью-Йорк. Від 1966 року замешкала у Чикаґо, у 1971 році закінчила тамтешній Північно-Східний університет. Читала лекції в різних університетах та та музеях. Від 1983-го  року  – у Домініканському університеті на мистецькому  факультеті, де викладала предмети — скульптура, рисування, кераміка. Тривалий час від середини 1970-их років по кінець 1990-их років (з перервами) пані Леся також була директором й викладачем української історії, культури та мистецтва в школі українознавства при православній катедрі Святого Володимира у Чикаґо, виявила себе як культосвітній референт Комісії зв’язку з Україною (1991-97) і членкиня товариства «Полтавщина» (1992-97), згодом (2000-03) вона була педагогічним дорадником Шкільної  ради при Українському Конґресовому Комітеті Америки (УККА) у Нью-Йорку. Від 1982 року наша землячка була членкинею управи чиказького об’єдннання  американських  мистців, а від 1983-го по 1987-ий рік  – членом мистецької ради штату Іллінойс, у 1989–2003 роках входила до мистецької  ради Українського інституту модерного мистецтва.  Твори Лесі Дяченко-Кочман зберігаються в Іллінойському музеї, Парафіяльному будинку Українському православної катедри Св. князя Володимира  у Чикаґо. Пані Леся стала учасницею художніх виставок, зокрема персональних виставок у Чикаґо  в 1971-ому, та 1972-ому роках…

Міжвоєнний Харків, вул.Короленка, 1930-ті роки — джерело — forum.mediaport.ua

Внучка Івана Андріяновича — Адріяна написала мені з США:  «Вітаю, пане Олександре!  — По документах з міста Лохвиця (?) — нар. 24 листопада 1905.  Дуже Вам дякую… Мама нагадувала за Вашу працю, а я вдячна, що Ви зацікавилися нашою родиною. Про родину Дяченків мало знаємо. Батько мого дідуся Івана, Андріян помер на Соловках ще перед війною. Мама Івана, Ефросінія, здається, також померла. Мав брата Олександра. Сестра Надія (медсестра) лишилися в Полтаві, як виїхали 1943-го року, а молодший брат Павло вже жив, здається, в Кременчуці. Не знаємо, що зними сталося — чи вижили чи ні. Дідусь Іван і бабуня Тетяна Іванівна (Дмитренко) мали двох дочок — Ларису (*1930-†2018) і Олександру (моя мама). Лариса була одружена з Шарлом Бернґартом (Charles Bernhardt), у шлюбі вони народили трьох дітей — Христофор (дочка Kim); Лариса (сини Taylor і Dylan); Валерія (син Матвій, дочка Наталка).  В доньки Івана та Тетяни ДяченківОлександри (це моя мама) з Томом Кочман (тато) є дві дочки — Адріянa і Світлана. В мене три доньки — Зоя, Олівія, Фіона. В Світлани дочка Франческа і син Юліян…».  

Піонери збирають у полі колоски, поблизу м.Сталіно, — 1934-ий рік — джерело — Україна Incognita Top-net

У часописі «Свобода» (Н.Дж., США) за 6 вересня 1967 року, (ч.161, с.7) в статті «Пам’яті Великого патріота (До другої річниці смерти інженера  І.А.Дяченка) читаємо: «…В серпні  1965 p.  Відійшов  вічність Великий  український патріот і  активний суспільно-громадський  діяч Іван Андріянович Дяченко.  Покійний народився  24 лютого  1905 р. в  Полтаві  в родині козака, вчився  в  початковій, а потім в  торговельній школі в  Полтаві.  Починаючи з дитячих  літ, він  був овіяний безсмертними переказами і леґендами  не тільки про  свій  рід, а і козацтво своєї батьківщини. З дитячих  літ  безмежно полюбив  свій рідний край, свій нарід, свою мову. Ще малим часто бував на полі Полтавської битви, яку  накинув російський окупант.  У  1927 р. І.Дяченко був покликаний до  військової обов’язкової служби і зачислений у військову школу. По закінченні військової школи мав ранґу командира відділу запасу та був переведений до інтендантського відділу полку помічником начальника відділу  постачання. У 1929 p., під час політзайняття, Іван Андріянович виступив з відважною  заявою проти передбаченої першої п’ятирічки. Він  доводив, що виконання такої великої програми може бути здійснене за рахунок великих жертв українського  народу. Після такого сміливого виступу  І.Дяченка заарештовано. За деякий час був звільнений і демобілізований з армії  як  «ворожий елемент» совєтської влади. Майже весь рід Дяченків був вимордований з льохах ЧеКа-ҐПУ, дехто з того роду загинув на Соловках  і в Сибірській тайзі, та Іван Дяченко мусів залишити Полтаву та замітати  за собою сліди від «всевладного» НКВД. Він переїхав до Харкова, де влаштувався на працю завідувача фінансового відділу в Державному Видавництві України, а пізніше  переїхав у Горлівку і аж в Юзівку. Він вчився заочно  спершу, в Харківському, пізніше  — в  Московському фінансово-економічному інституті, де й набув фах інженера-економіста. По довгому поневірянні інж.І.Дяченко в 1938 р. повернувся до Полтави й улаштувався на працю завідуючого фінансовим сектором в установі облізнопромсоюзу і на цьому становищі працював аж до приходу гітлерівських окупантів. По декількох тижнях нової влади жандармерія арештувала його тільки  за те, що він не захотів гнути козацької спини перед новим наїзником.  Відступаюча совєтська армія все знищувала на своєму шляху, і для  населення  не залишилося жодних засобів для існування. Інж.І.Дяченко, щоб полегшити долю своїх земляків у  Полтаві, прийняв на себе обов’язки директора Полтавського міськторгу. Таким чином, І.Дяченко старався як міг допомогти українському населенню Полтави забезпечитися харчами. Перед самим відступом гітлерівців з України інж.І.Дяченко другий раз був арештований. Нацисти закидали йому зв’язок з українським підпіллям. І тільки через довгі та безупинні турботи друзів його звільнено з в’язниці. В 1943 р. інж.І.Дяченко переїхав до Львова, працюючи там на суспільно-громадській ниві. У 1944 р. переїздить  на Словаччину. Там його захопила словацька жандармерія і передала партизанам разом з багатьма українськими втікачами з-під совєтського окупанта. Та йому вдалося втекти від партизанів. З тяжкими переживаннями, при  найтяжчих умовах, з твердою вірою в  Бога, Іван Андріянович розшукав свою родину.  Був фізично обезсилений і тяжко хворий. Пролежав у ліжку понад три місяці. Одужавши, Іван Андріянович з родиною переїхав до Німеччини, де віддався суспільно-громадській праці. Активно працював в Українському Комітеті. З огляду  на те, що дочки мусіли  закінчити українську гімназію, в 1946 р. І.Дяченко з родиною переїхав до Авґсбурґу, і там включився в таборове життя, беручи найактивнішу участь  у суспільно-громадській праці.  Покійний Іван Андріянович свого часу був активним членом Української Революційно-Демократичної Партії і входив у склад її Центрального Комітету. Тоді він брав найактивнішу участь у розбудові УРДП. Перед виїздом  до ЗДА І.Дяченко в діяльності УРДП участи  не  брав. Жив у Новому Ульмі,  він був тут головою ЦПУЕН  та культурно-освітнім референтом.  Він організував у Новому Ульмі  дитячий садок і українську школу, підобравши до цього фахові сили. Дитячий садок  провадила пані Ірина Хмільовська, а українську школу очолював св.пам. Іван Лукич Рябчуненко. Тодішні  учні української школи гарною мовою розмовляють і пишуть, мають добрі знання  з історії й  географії України. Крім своєї активної суспільно-громадської діяльности, св.п.Іван Андріянович велику увагу уділяв своїй родині. Покійний Іван Дяченко увесь час вірив  у те, що настане  час, коли Україна буде вільною, ні від кого незалежною державою, а тому, не шкодуючи сил і здоров’я, радо працював на суспільному полі. В постаті Івана Андріяновича смерть вирвала з наших лав одного з активних працівників за волю і незалежність Батьківщини. Дай, Боже, щоб чужа заокеанська земля була йому легкою. (-) Інж.П.Мартинець».  (О.П. – Можливо(?), автор цього допису  був   Мартинець Гнат (*1882-1968, Мюнхен) — український галицький освітній та громадський діяч, також жив на Волині та в Німеччині. Закінчив університетські студії у Львові і учителював там (в Академічній ґімназії), згодом — в Рогатині, Бережанах й Самборі. У часі війни був кілька разів поранений.  1915-1917 роках — посадник у Володимирі часів  австро-угорської окупації. В цей же час став одним з організаторів українського народного шкільництва на Волині.  В 1918-1919 роках — снятинський повітовий комісар ЗУНР. Від середини 1920-х років був культурно-освітнім діячем у Самборі, у 1941-1944 роках став директором місцевої учительської семінарії.  1944 році емігрував до Німеччини, де з 1954 року очолював Крайове об’єднання Українського християнського руху. Все своє життя Гнат Мартинець був активним громадським діячем. Помер у Мюнхені 1968 року)

Дяченко Іван Андріянович (стоїть п’ятий з права в останньому ряді) з вихованцями, вчителями та співробітниками дитячої школи (дитсадка)

В різних джерелах материкової України знаходимо деяких осіб на прізвище «Дяченко», в іменах чи в по-батькові яких є імена «Андріян» та «Іван» або ж місце народження «с.Лозівка», — це, зокрема, —  1).Дяченко Сергій Андріянович, 1910 р. Мобілізований у 1941 р. Гв. рядовий. Загинув 27.10.1943 р. Похований: с.Новий Стародуб Петрівського р-ну Кіровоградської обл. [с.Зубані Глобинського р-ну, КП-03-277];  2).Дьяченко Марко Іванович, 1896 р., с.Лозівка Полтавського р-ну Полтавської обл., українець, із службовців, освіта початкова. Проживав у м.Полтава. Експедитор контори «Заготскот» м’ясокомбінату. Заарештований 1 листопада 1937 р. Засуджений Військовою Колеґією Верховного Суду СССР у м.Полтава 4 січня 1938 р. за ст.ст.54-8, 54-11 КК УССР до розстрілу. Вирок виконано 5 січня 1938 р. у м.Харків. Реабілітований Полтавською обласною прокуратурою 24 липня 1991 р. [РІ-2, Полтавська обл.]. Чи були вони якимось родичами Івана Андріяновича Дмитренка, — достеменно поки що невідомо… Але саме його біографія й життєвий шлях мене  дійсно вразили, бо по ній можна вивчати українську історію першої половини 20-го століття.

Дяченко Іван Андріянович (третій з ліва), Ляйпхайм, — Західна Німеччина, 1950-ий рік

            …Видатний іспанський  мислитель, філософ, літературознавець й соціолог  Хосе Ортеґа-і-Ґассет (*1883-†1955), автор всесвітньо відомих праць «Бунт мас», «Роздуми про Дон-Кіхота», «До питання про фашизм» й метафізичної теорії раціонального віталізму, в якій  він оголошує єдиною реальністю людське «буття-з-речами». замикаючи ж життя передусім на біографії, життєвому циклі людини, Ортеґа тим самим фактично, попри свої суб’єктивні наміри, трактує  життя, як своєрідну капсулу. Самого людського індивіда ж Ортеґа уявляв як «людину у футлярі», оскільки органічність зв’язку людини та світу є дещо однобічною у тому сенсі, що людина й несе цей світ у собі. Ортеґа-і-Ґасет зокрема писав: «…Часи, коли здається, що вже осягнено ціль подорожі життя, коли здійснюється давнє бажання і сповнюється надія. Це і є «повнота часів», повна зрілість історичного життя… Часи повноти завжди вважають себе за вислід багатьох інших підготовчих віків, інших часів без повноти, нижчих від власного, над якими височіє ця година повного цвіту. Коли дивитися з цієї висоти, складається враження, що ті підготовчі епохи жили лише тугою і нездійсненною ілюзією; що то були часи незадоволеної жадоби, палких предтеч, напруженого чекання, болючого контрасту між чітким прагненням і неспівзвучною дійсністю…».

Дяченко Іван Андріянович(другий з права) з товариством, — 1950-ий рік

 

 

«Лозівка                                                       9.3.1950

                                                                       Leipheim, DP Сamp 4/62

Коротка автобіографія українця Івана Дяченка

1. Народився 24.11.1905. в Лозівці Диканського району Полтавської області, в сім’ї козацької селянської родини.

2. Вчився:

а)з 1914-1918  в Лозівці (1) в народній  школі

б)з 1918-1920 в Байраці в вищепочатковій (2) школі

в)з1921-1923 в.Полтава в торговій (3) школі

1Лозівка — село в Україні, тепер — в Полтавському районі Полтавської області. Населення становить 256 осіб. Орган місцевого самоврядування — Валківська сільська рада. Село Валок розташоване за 38 кілометрів від Полтави.  Як і більшість сіл Полтавського району с.Лозівка виникло у XVIII столітті, хоч корінне слов’янське населення тут мешкало раніше, адже річка Говтва (ліва притока Псла), яка протікає в цих краях, згадується ще в документах XII століття. Назви валківських сіл відображають різні зв’язки людини з об’єктом або відбивають її діяльність на даній території. Село Валок відображає період збирання врожаю (покласти хліб у валки), Лозівка відбиває особливості рослинного світу. Територія нинішньої Валківської сільської ради увійшла до Кочубеївських володінь. До 1964 року село Лозвака входило до складу Диканського району, а далі Лазівка входить до складу Полтавського району

Дяченко Іван Андріянович (четвертий з права), — Західна Німеччина, Ляйпхайм, 1952-ий рік

2На початок 1917 р. в Україні діяло близько 30 тис. шкіл, у яких працювало 58 тис. освітян. Діюча система управління освіти майже на 70% була зрусифікована й охоплювала навчанням лише близько 50% дітей шкільного віку. Вирішуючи ці питання, уряди Центральної Ради і Гетьманату спільно з громадськими і культурними організаціями виділяли посилені асигнування на будівництво або заснування нових українських шкіл. У результаті цих заходів протягом 1917-1918 рр. у доповнення до діючих відкрилося 760 шкіл, які відповідали статусу середніх і мали період навчання сім — десять років, та близько 10 тис. початкових шкіл. Наступним етапом у подальшому розвитку державного управління освітою стало прийняття Директорією УНР програми переведення школи на дванадцятирічний термін навчання. Із 47 тис. шкіл 1,2 тис. отримали право надавати учням середню освіту, 20 тис. семирічну, 15 тис. — початкову, а решта, які не мали своїх приміщень, повинні були займатися ліквідацією неписемності серед дорослого населення. Реформована школа надавала безкоштовну освіту й охопила навчанням близько 3 млн (85%) дітей шкільного віку, а в реґіонах, менш розорених московсько-українською  війною, цей показник сягав 95-100% — (В.Купрійчук)

Газета Свобода (Н.Дж., США), 1967, No.161

3-З весни 1921 р. розпочалася кооперативна підготовка у большевицьких партійних школах, профкооператшколах та на кооперативних курсах. У травні 1921 р., реорганізуючи існуючі кооперативні відділи, губкоми партії большевиків покладали на них керівництво організацією кооперативних курсів та шкіл, плануючи створити розгалужену мережу кооперативних курсів у повітах. Особливістю підготовки кооперативних кадрів у середині 1920-их років було й те, що, крім кооперативних курсів, підготовку спеціалістів кооперації тоді активно здійснювали кооперативні профшколи. Так, ураховуючи проблему забезпечення кооперативних організацій спеціалістами, особливо на місцях, VIII сесія Ради Вукопспілки у лютому 1926 р. визнала кооперативну профшколу основним навчальним закладом для підготовки працівників первинної споживчої кооперації. Ці школи переважно відкривалися у містах та містечках. Їх комплектація повинна була здійснюватися залежно від потреб низових кооперативних організацій, а мережа шкіл рівномірно розподілялася по округах для того, щоб максимально охопити всю республіку. Наприклад, у 1925 р. кооперативні профшколи діяли в таких містах, як Полтава, Луганськ, Чернігів, Суми, Ніжин, Харків, Київ. У 1927 р. в Україні вже діяло 24 кооперативні профшколи, де в середньому навчалося по180 осіб — (Т.В.Оніпко)

 3. З 1924 до другої половини 1925 р., жив у батька, працював у сільському господарстві і одноразово працював у с.Байраці (4)  в Народній Просвіті.

Дяченко Олександра (Леся) Іванівна (в заміжжі — Кочман), -видатна українська  мисткиня  в США

4-село Байрак (колишня Бородавка) вперше знадується у 1859 році. Село знаходиться за 5 км від лівого берега річки Вільхова Говтва, на відстані 0,5 км розташоване село Петренки. Село складається з 2-х частин, рознесених на 1 км. Поруч з селом протікає пересихаючий струмок з загатою. Ще до 1917 року за проектом Костя Васильовича Мощенка (*1876-†1963, Дорнштадт, Західна Німеччина) — українського громадського діяча, музейника, етнографа, художника, архітектора, краєзнавця, дослідника українського народного мистецтва у селі був побулований будинок товариства «Просвіта». До речі, якраз у 1917 році К.Мощенко став головою Комітету охорони пам’яток, а наступного року заснував Наукове товариство дослідження й охорони пам’яток старовини та мистецтва Полтавщини. В  цьому селі також народився український поет, журналіст Харитон Архипович Бородай (псевдо — Ярема Байрак) (*1913-†1944,Румунія), який навесні 1942 року працював в місті Кам’янець-Подільський в україномовній газеті «Подолянин», що  видавалася в місті в роки німецької окупації й була органом окружного комісаріату, цій газеті він вміщував публікації на літературні, театральні та інші теми, вірші, оповідання.

4. З кінця 1925 р. до 30 жовтня 1927 року, працював у Лозівці головою сільського споживчого товариства (5)

Дяченко-Кочман, пані Олександра. — з внуком-пластуном Юліяном  — 2015 рік

5У лютому 1916 року на основі створеного в березні 1915 року Полтавського товариства гуртових закупок виникла Полтавська спілка споживчих товариств. У 1916 р. вона об’єднувала 39 членів (товариств) і її торговий обіг становив 1 млн. крб. За період від травня 1917-го року по травень 1918-го року відбулося три Всеукраїнські кооперативні з’їзди, результатом стало створення Українського Центрального Кооперативного Комітету (УЦКК) – центральної організації для українських кооперативів. У 1918 році Полтавська спілка споживчих товариств об’єднувала 748 товариств, обіг досягав 2,4 млн. крб.  При кінці 1920 року спілка була реорганізована в губернську спілку споживчих товариств. З приходом большевиків споживчу кооперацію в усій Наддніпрянщині  було примусово реорганізовано. Згідно з декретом РНК РСФРР «Про робітничо-селянські споживчі товариства» від 20 березня 1919 для отримання найнеобхідніших товарів громадяни зобов’язувалися мати членство у споживчих т-вах. У кожній місцевості могло діяти тільки одне — «єдине споживче товариство». 7 червня 1920 року на об’єднаному засіданні представників правлінь Уцеробсекції (об’єднання укр. робітн. кооперації), Центроспілки РСФРР, «Дніпросоюзу» та «Товарищества потребительских обществ Юга России» було ухвалено рішення про утворення Вукопспілки — єдиного орг. і госп. центру споживчої кооперації УСРР. 18 червня 1920 було утворено Тимчасове правління спілки. Першим головою правління Вукопспілки став професійний большевик Саммер Іван Адамович (*1870-†1921, Харків). Вукопспілка, крім споживчої, об’єднувала ін. види кооперації: с.-г., кредитну, промислову, універсальну. Із переходом до нової економічної політики, із березня 1921, кооперація почала повертатися до традиційних функцій. На 1 жовтня 1925 року в Україні було 6678 споживчих т-в, із них 6382 сільські (1043 тис. членів) і 296 міських (617 тис. членів). У середньому на сільс. споживче т-во припадало 1-2 крамниці, на міське — по 7-8. У 1931 частка роздрібного товарообороту кооп. орг-цій складала 74 % від загальнореспубліканського. На жаль, більшість лідерів кооперативного руху, членів правлінь, співробітників кооперативних організацій, які створювали кооперативні товариства і спілки товариств, налагоджували їх діяльність з метою підвищення життєвого рівня населення, нову владу не влаштовували. Вона не тільки усувала їх від керівництва кооперацією, але й позбавляла їх волі та навіть життя. Серед репресованих у 1920 році опинився і співробітник Полтавської спілки споживчих товариств Дмитро Федорович Соловей (*1888-†1966,США) — історик, економіст і статистик, педагог і публіцист, дійсний член УВАН у США, якраз він і склав реєстр осіб, репресованих восени 1920 року спілчан, й опублікував його у книзі «Розгром Полтави»

5. 15.11.1926 р. одружився на Татяні Дмитренко з Обазівки (6), яка після весілля жила зі мною в Лозівці

Кочман Адріяна, — внучка Івана Дяченка. — промовляє

6Абазівка (інколи, по-народньому – Обазівка) — село засноване у 40-х роках ХІХ ст.  на місці хутора Курилехівка. Первісна назва Єлізавєтіне на честь Єлізавєти Абази — дружини поміщика Міхаіла Васільєвіча Абази (помер у 1852-ому році). Тут вони збудували палац, Успенську церкву (1847), цегельний завод, вовнообробну фабрику, ґуральню, кінно-поштову станцію, дві корчми. У 1856 році маєток Абазів становив 320 десятин землі і сто одну ревізьку душу селян. З 1856 до 1889 року Абазівкою володів полтавський повітовий предводитель дворянства, а потім — міський голова Полтави Алєксандр Міхайловіч Абаза. Абази тримали кріпацький театр, оркестр з італійських музикантів, а також художників. 1859 року в селі, яке після у  1861 році стало волосним цетром Полтавського повіту було 35 дворів, 235 мешканців. Щорічно в селі відбувався ярмарок. У 1885 році — земське однокласне училище. У 1890 роках переходить до поміщіків Іловайських. У 1910 році — 85 дворів , 485 жителів , діяла церкоовно парафіяльна школа, кравецька-рукодільна майстерня У 1917 році Іловайські втрачають Абазівку. Після поразки у Визвольних змаганнях село надовго було окуповане большевиками. У 1920-х роках було засноване сільськогосподарське товариство, відкрито клуб та громадську бібліотеку.  Від 1922-го року в Абазівці діяв вишивальний роздавальний пункт, на базі якого у середині 1920-х років було створено вишивальну артіль «Селянська кустарка»,  де займалися ткацтвом, вишивкою та килимарством. У  1926 році село мало 104 двори, 438 жителів

Кочман Адріяна, — внучка Івана Дяченка

6. 1.11.1927 року, я був призваний на дійсну обов’язкову військову службу і зачислений до військової школи 73 стрілецького пішого полку Пугачовського імені Фурманова 25 стрілецької Чапаївської ім.Фрунзе дивізії (7) в Полтаві.

725-та стрілецька т.зв. «чапаєвська» ордена Лєніна, краснознамьонна дивізія — військове з’єднання  «красной (совєцькой) арміі» (РСЧА-СА) в період московсько-української та німецько-совєцької війн. Сформована в місті Ніколаєвську (нині  Пугачов) з добровольців під найменуванням дивізії Ніколаєвських полків, від  4 жовтня 1919 — 25-та стрілецька імені  Васілія Івановіча Чапаєва дивізія. У травні 1920 року в звязку з активізацією бойових дій на большевицько-польському фронті була перекинута на південно-західний фронт, брала участь в т.зв. київській операції 1920 року. У жовтні 1920-го-квітні 1921-го років її підрозділи діяла проти українських повстанців, у вересні 1939 року дивізія брала участь в т.зв.польському поході у складі військ т.зв. українського фронту, а у 1940 році у т.зв. «бесарабському» поході в складі Південного фронту. За большевицької влади, у 1921-1935 роках, тобто в час, коли там проходив службу Іван Дяченко,  підрозділи цієї дивізії дислокувались у приміщеннях Червоних (красних) казарм, розташованих в межах південної околиці Полтави, більшість з яких була збудована ще у 1876-1893 роках спеціально для потреб військових частин московитської імператорської армії.  У військовий комплекс входили казарми для солдат, навчальні приміщення, домова церква, порохові склади, для будівництва яких використано червону цеглу, яку виготовляли на місцевих цегельнях у Задихальному яру під Монастирською горою зі спеціальної глини привезеної з-за кордону. При побудові до цементного розчину, що скріплював цеглу, додавали яєчні жовтки, для міцності стін споруди. Завдяки кольору комплексу військових будівель цей квартал Полтави отримав назву — «червоні казарми». У 1917 році на території містечка нетривалий час проходили вишкіл військові частини армії УНР. Згодом там дислокувалася полки 25-ої стрілецької дивізії, потім це стало місцем постійної дислокації 73-го піхотного полку, про який згадує Іван Дяченко. З початком німецько-совєцької війни на території «червоних казарм» відбувалося формування нових бойових підрозділів з мобілізованих полтавців, зокрема, в червоних казармах навчали політруків для військових з’єднань  «красной арміі». Згадується там, крім загадого вище 73-го піхотного полку,  й 31-й Пугачовський імені Фурманова стрілецький  полк, про який пише Іван Дяченко. Після окупації німцями Полтави 8 вересня 1941 року в червоних казармах  розташувався німецький гарнізон. У Полтаві почалися масові розстріли населення, євреїв, військовополонених, що відбувалися за міським кладовищем на місці стрільбища якраз того ж таки 73-го полку поблизу червоних казарм.  Слід додати, що всі командири 25-ої стрілецької територіальної типу «А» дивізії з цетром у Полтаві були в різні час московити-большевики  Попов Владімір, Курдюмов Владімір, Бутирській Васілій, а також єврей з походження Зюк (Нєхамкін) Міхаіл Іосіфовіч, який під час жовтневого (1917) перевороту большевиків в Петроґрадє очолив «атряд красной ґвардіі»  в Києві, а в січні 1918 року брав участь у краснонокозачому (большевицькому) повстанні в Києві, яке було придушене українськими козаками-самостійниками. В час і ж, коли у дивізії проходив службу українець Іван Андріянович Дяченко, її командиром і воєнкомом від серпня 1924-го по січень 1930-го року,  був уродженець Ростова на Дону, колишній конторник, комдив «красной арміі» (1935), москвин-большевик такий собі Замілацкій Григорій Саввіч, розстріляний за вироком т.зв. «воєнной коллегіі верховного суда СССР» 26 серпня 1938 року

У редакції часопису Всесвіт (з ліва до права) — Олександр Довженко, Кость Гордієнко й Микола Хвильовий (м.Харків, 1925)

7. В кінці 1928 року закінчив військову школу і дістав ранґу командира взвода (мл.лейтенант) запаса і був переведений  до інтендантського (продовольчого) відділу полка помічником начальника відділу по постачанню харчів.

8. Моя жінка переїхала, як мене забрали до війська, переїхала до свого батька в Полтаву, який мав будинок, крім Обазівки, ще і в Полтаві.

9. В  жовтні місяці 1929 року був заарештований і посаджений на гарнізонну військову гауптвахту, нібито за нетактовний виступ під час політзаняття, а дійсності за те, що я виступив з заявою, що при наявности великої товарної кількости зернової продукції України, не можна годувати чорним хлібом 95%-якости, як це було передбачено в плані першої «п’ятирічки». На мою заяву до командира і комісара 25 дивізії мене було звільнено і 15.11.1929 року демобілізовано з армії в довготермінову відпустку.

10. Після демобілізації поступив на працю на Полтавський м’ясокомбінат (8) бухгалтером. Та не довго там попрацював, бо почалися арешти так званого «чуждого» елементу совєтської власти, під час яких були заарештовані мій і батько моєї дружини. Я з Полтави місів виїздити і при допомозі своїх друзів улаштувався в м.Краснограді (9)  в Укрм’ясо головним бухгалтером, в лютому м-ці 1930 року, але не довго попрацювавши до 7-8 VIII-30 р. по доносу енкаведиста Козира Тараса (10), мене як чужого елемента знято з праці, після чого поїхав до Харкова, залишивши свою дружину і маленьку дочку Ларису, яка після народин дочки 30.5.30 в м.Полтаві, переїхала до Краснограду.

8Полтавський м’ясокомбінат — 15 березня 1926 року в місті Полтаві була введена в експлуатацію беконна фабрика, а в 1927 році розпочалося будівництво м’ясохолодильника. В 1929 році у відповідності з т.зв. «пєрвим пятілєтнім планом развітія народного хазяйства СССР» в результаті об’єднання раніше створеної беконної фабрики та м’ясохолодобойні в Полтаві був створений м’ясопереробний комбінат, який остаточно був ввдений в дію 8 листопада 1929 року, а також перший в СССР цех цього комбінату по виробництву…  жильних струн для музичних інструментів.  Дійсно, в той час переважна частина капіталовкладень, призначених для розвитку совєцького виробництва предметів споживання, спрямовувалася в галузі харчової індустрії, крім полтавського (1929)  інші м’ясокомбінати великої потужності — Кременчуцький (1927)), Мелітопольський (1929), Вінницький (1930), Київський (1930.). До того ж, 5 жовтня 1930 року на підставі постанови тресту «Укрм’ясо» було зорганізовано у Полтаві навчальний комбінат у складі інституту м’ясної промисловості, технікуму харчової промисловості, ФЗУ, робфаку і підготовчих курсів

9Красноград, — місто в Україні,  до 1922 року  називалася як  Костянтиноград Полтавської губернії, спочатку під московсько-імперською, а згодом – під большевицькою окупацією, тепер це райцентр  Харківської області Місто було засноване як Бєльовськ — десята фортеця у складі української лінії оборонних укріплень в  1731-33 рока роках, що проходила від Дніправ до Сіверського Дінця. Фортеця була закладена 11 серпня 1731 року московитським генералом Таракановим і стала першою спорудою майбутнього міста.  Тут 1733 року розмістився один з 20 ландміліцьких полків, який був сформований у місті Більові Тульської губернії. До речі, фортеця Бєльовськ деякий час була навіть  центром  Азовської губернії Московщини. Згодом віськове містечко було перейменовано на Костянтиноград (скорочено —  Конград), а в  1797 році одержала статус міста. Від  1932 року місто називається лише Красноград. З відомих уродженців Костянтинограду, який друкувався в Державному видавництві УССР, де згодом працював І.А.Дяченко, можна згадати письменника й поета Лєоніда Соломоновіча Пєрвомайского (Ілью  Шльомовіча Гурєвіча), — який пізніше працював на Полтавщині, зокрема секретарем редакції в газеті «Червона Лубенщина», згодом вступив до Лубенської філії Спілки селянських письменників «Плуг», а 1926 року перебрався до Харкова, трудився у редакції дитячого журналу «Червоні квіти», належав до літературного об’єднання «Молодняк»

10Козир — у кількох книгах «Реабілітовані історією. Харківська область» (2015) знаходимо згадки про репресованих осіб на прізвище «Козир», зокрема, коли органами НКВД  «…Наприкінці зими 1938 року підлеглим Рейхмана вдалося виявити «Харківський комітет» антирадянської об’єднаної української націоналістичної організації Української партії соціалістів-революціонерів та причетних до створення повстанських загонів есерів в Балаклійському, Краснокутському та інших районах Харківської області (члени УПСР — Пукало, Лисенко, Тесля, Ярослав, Гемба), диверсійних груп на Харківському тракторному, Харківському електро-механічному заводах (колишні есери — Слива, Козир, Кондрашенко). Далі згадується також такий собі  Козирєв Микола Тимофійович народився 1890 р. у Москві. Росіянин, із службовців, освіта вища, член ВКП(б) з 1918 р. Проживав у Харкові. Заступник завідувача культпроп відділу Харківського обкому КП(б)У. Заарештований 1 жовтня 1937 р. як член антирад. терористичної організації правих (статті 548, 5411 КК УРСР) і військовою колегією Верховного Суду СРСР 5 грудня 1937 р. засуджений до розстрілу з конфіскацією майна. Розстріляний 6 грудня 1937 р. у Харкові. Реабілітований 12 травня 1956 р…». Прізвище та ім’я Козир Тарас не віднайдено, хоча  у Книзі пам’яті Полтавської області є два записи: «Козир Тарас Юхимович. Помер від ран у 1945 р. (м.Полтава)» та «Козир Тарас Юхимович. Старшина. Помер від ран 14.11.1945 р., ЕГ №2896. Похований: м.Краскіно, Приморський край. (с.Червона Долина Полтавського р-ну)

В Харкові поступив фінансистом на працю в «Укрм’ясо», але і тут попрацювавши до листопаду 1930 року, місі кидати працю, щоб замести сліди від н.к.в.д. і перейшов на працю до ДВУ (11) – Державне видавництво України в Харкові, звідкіля мене було послано на працю до м.Горлівка-Донбас (12)  в міжрайвідділ ДВУ головним бухгалтером, там працював з листопаду 1930 до листопаду 1935 року.

11ДВУ— Згідно з інформаціями авторки З.І.Рудої, поданими в книзі «До історії Державного видавництва України (ДВУ)» (1965) —  видавництво УССР було створене  у травні 1919 року у Києві як «Всеукрвидав» при ВУЦВК, в вже від січня 1920 року  діяло як Всеукраїнське  видавництво (Всеукрдержвидав) у віданні Президії ВУЦВК, а від травня 1921-го року  – Наркомату освіти УСРР, від серпня 1922 року дістало скорочену назву «ДВУ». ДВУ дійсно розміщувалося у Харкові, мало мережу губернських (згодом – обласних), міськрайвідділів представництв у Москвє, Лєнінградє (нині С.-Петербурґ) та інших містах СССР, ймовірно, що у м.Горлівці на Донбасі. ДВУ випускало художню, навчальну, суспільно-політичну  та іншу  літературу, як  також альманахи, журнали, зокрема «Плуг», «Гарт», «Червоний шлях», «Життя й революція»,  «Критика»; реґулювало видавничу діяльність різних установ. Серед співробітників ДВУ, з деякими з них був, ймовірно, знайомий Іван Андріянович Дяченко, — були зокрема В.Блакитний, І.Багмут, М.Йоґансен, В.Коряк, С.Пилипенко, П.Тичина. У 1930-ому  році на базі ДВУ було утворено Державне видавниче об’єднання УССР, яке діяло до 1934 й об’єднувало низку видавництво, зокрема «На варті», «Пролетар», «Радянська школа»

12Горлівка — Перші поселення в районі Горлівки, яке натепер є під московсько-путінською окупаціє, —  з’явилися на початку XVIII ст., тоді запорізькі козаки та селяни-втікачі заснували хутори уздовж річок  Корсунь, Балка Залізна й Лугань. Офіційною датою заснування є 1779 рік. Перша назва міста — Государів Байрак. З початком будівництва Курсько-Харківсько-Азовскої залізниці  1867 року було засноване робітниче селище, що й було 1869 року назване Горлівкою на честь гірничого інженера Петра Горлова. 1925 року Горлівка стає районним центром. Протягом наступних років у місті було відкрито коксохімічний завод (1928), шахту імені Рямянцева, (1932), шахту «Кочегарка» та Азотно-туковий завод (нині   концерн «Стирол» (1933). Населення міста у довоєнні роки досягло 181,5 тис. жителів. За даними кількох розвідок  науковців НАНУ, за планом першої п’ятирічки в Україні передбачалося «…будівництво Горлівського й Рутченківського азотнотукових комбінатів, а також чотирьох комбінатів істотно більшої потужності з невизначеним місцем розташування. Добрива передбачалося виробляти за новітньою технологією — із синтетичного аміаку, одержуваного з водню коксового газу та азоту повітря. Надалі ця програма скоротилася й розтягнулася у часі за браком потрібних коштів. Зокрема, Горлівський азотнотуковий завод розпочав виробництво добрив тільки наприкінці другої п’ятирічки… Позитивні зрушення щодо забезпечення Донбасу м’ясом намітились у ІІІ кварталі 1930 р.,…»,  коли трест «Укрм’ясо», у красноградському відділенні якого працював Іван Дяченко,  за 20 днів серпня виконав 60% місячного плану. Однак через поганий облік споживачів утворювалися залишки цього продукту в одних крамницях при дефіциті останнього в інших…». – А було це якраз напередоні страшного українського Голодомору 1932-33 років

Зі мною жила також і моя сім’я.  31.1.34 року народилася в м.Горлівка друга дочка Александра. Працюючи і не маючи можливості вчитися в стаціонарній вищій школі, я поступив з початку до Харківського (13), а потім Московського (14) фінансово-економічного інституту, де вчився з 1931-1934 рік , але диплома не одержав, оскільки треба було представити справу про соціальне становище моїх батьків, а коли б я таку представив, то був позбавлений і праці, а може і волі, тому, що мій батько висланий у 1929 році, згинув як «ворог народу» у 1933 році.

13Харківський фінансово-економічний інститут (ХФЕІ)    був створений в ході т.в. реформи вищої освіти у 1930 році базі відповідних факультетів Харківського інституту народного господарства одночасно з іншими Харківськими інститутами — інженерно-економічним інститутом, плановим інститутом ім.А.М.Дудника, інститутом радянського будівництва і права та інститутом обміну та розподілу  («обмєна і распрєдєлєнія»). Починаючи з 1931 року одним із провідних викладачів  Харківського фінансово-економічного інституту, коли там навчався Іван Дяченко,  був відомий професор, вчений-правник, автор першого підручника українською мовою «Основ цивільного права» (1948), єврей з походження  уродженець міста Кременчука Самуіл Наумовіч Ландкоф (*1887-†1970).  Разом із Іваном Андріяновичем Дяченком у ХФЕІ навчався москвин з походження уродженець міста Бєлгорода (насправді – українського Білгорода) Гарбузов Васілій Фьодоровіч (*1911-†1985), гєрой соціалістічєского труда (1981), який чверть століття (1960-1985), а до вступу в інститут після школи та ФЗУ працював (1925-1930) столяром. У 1933 ці він вже закінчив ХФЕІ та аспіратуру й залишався в цьому інститут до початку німецько-совєцької війни на викладацькій роботі. До речі, всього протягом 1930-1931 років в Харкові було створено 23 нових вищих навчальних заклади. За даними харківських краєзнавців, т.зв. «столичний період» вулиці, на якій розміщувався  Харківський фінансово-економічний інститут отримала назву Кооперативна, така назва була пов’язана з тим, що в цьому приміщенні у будинку №10 розміщувалось правління Церобкоопу, тобто правління Харівського центрального робітничого кооперативу, створеного в перші роки большевицької нової економічної політики (НЕП). Від 1930 року якраз в цьому приміщенні  й розміщувався Харківський фінансово-економічний інститут, який у повоєнні роки свою діяльність так і не відновив. При кіці 1930-х років вулиця  змінила назву стала назхвиатися вулицею імені Лаврєнтія Берії, керівника большевицького НКВД, а після його розстрілу у 1953 році знову стала називатися «Кооперативною». За неперевіреними даними,  до большевицького перевороту в Петроґрадє (1917), а саме від 1877-го по 1909-ий рік на згаданому вище місці, при вулиці Рибній, знаходився «Волжско-Камский банк», а в 1910-1912 роках на цьому ж місці було побудовано велике приміщення для «Общества взаимного кредита мелких промышленников» по проєкту архитектора І.І.Загоскіна

14Московський фінансово-економічний інститут (МФЕІ), — створений Наркомфіном СССР 2 березня 1919 року, як перший за большевиків,  спеціалізований фінансовий вуз, що був покликаний «вирішити завдання підготовки фінансово-економічних кадрів в умовах будівництва большевиками «нової системи господарювання» й  нового соціально-економічного ладу». Місцезнаходження — м.Москва, Твєрской бульвар, 12.  Перший ректор і один із засновників МФЕІ — Боголєпов Дмітрій Пєтровіч (*1885-†1941), колишній викладач фінансового права імператорського Московського державного університету (1909-1917), який у 19141915 роках працював в соціал-демократичній фракції  государствєнной думи Московщини, а до  свого призначення ректором інституту був заступником Наркома  фінансів РСФСР, читав курс «Найновіші фінансові реформи на Заході», основні праці його московитською мовою — «Деньги Советской России» (1924), навчальний посібник «Краткий курс финансовой науки» (1925)

11.Працю в ДВУ мусів кинути, бо прийшов новий директор – заядлий комуніст, з яким дальше не можна було працювати: тоді я поступив на працю до тресту Донхарчоторг інспектором-ревізором, працював до 6.2.36 року.

12. З 7.2.1936 по 25.11.1938 року працював в м.Сталіно (15) Доноблторг ДВУ завідуючим фінансово-звітним відділом, потім переїхав до м.Полтави, бо там мав свій власний будинок і кращі кліматичні умови для дітей, які часто хоріли в Донбасі.

15Сталіно, — у 1924 році Юзівку перейменовано у Сталіне. Чисельність мешканців у 1925 році збільшилась до 80 085 осіб. У липні 1932 року місто стало обласним центром Донецької області. У 1938 роціроці Донецьку область було розділено на Ворошиловоградську та Сталінську, відповідно місто Сталіно стає центром однойменної області.

В Полтаві (16)працював:

а) з 25.12.38 р. по 16.9.41 р. завідуючим фінансовим сектором Облрізнопромсоюзу (О.П. — Полтавський обласний різнопромисловий союз — «Облрізнопромсоюз» це —  об’єднання артілей та підприємств, яке включало до свого складу промислово-кооперативні артілі, в тому числі  з пошиття взуття, шорних та швейних виробів «Ремонтник»)

б)  з 22.9.41 по 15.10.41 р. — заступник голови Облспоживспілки*.

в) з 1.11.41 по 20.9.43 р. директором Полтавського міськторгу*

16-Полтаваторгівля, облспоживспілка, місьторг.  — Згідно з совєцькими звітами,  у місті напередодні німецько-совєцької війни – «…у 1939 році в місті працювали 83 промислових підприємства. З 1935 р. розпочалася реконструкція міста і до 1941 р. в ньому було збудовано 25 багатоповерхових будинків, розширено водопровід, споруджено електростанцію і каналізацію, на вулицях з’явилися автобуси, а в будинках залунало радіо. Полтавці були забезпечені доступною системою охорони здоров’я: 7 поліклініками та більш ніж 40 іншими медичними закладами. Було створено державну систему освіти з 5 інститутів, 8 технікумів і 38 середніх шкіл. В 60 різноманітних навчальних закладах училося близько 30 тис. чол. Крім того, працювало 35 бібліотек, 11 клубів, 4 музеї, 2 театри і 2 кінотеатри, капела бандуристів на чолі з Г.Хоткевичем, 2 науково-дослідних інститути (кормів і свинарства) та гравіметрична станція астрономічних досліджень. Місто прикрасили пам’ятники Т.Шевченку (1926) і М.Гоголю (1934)…». — З початком німецько-совєцької війни Полтава, судячи з вражень і писань Уласа Самчука, була такою: «…Війна, за винятком її станції, до цього часу обминала Полтаву, але її вигляд кричав криком занедбання й упадку. Здавалося, що відколи вигнали звідсіль минулий режим життя тут зупинилося, нічого не будувалося нового, а все, що було, призначалося на спорохніння». Центр міста нагадував місто привидів, оскільки більшість його будинків із вибитими вікнами стояла пусткою. Проте порівнюючи з іншими українськими містами, на думку У.Самчука, Полтава була найменше пошкоджена війною, але найбільше поруйнована большевизмом. Письменника найбільше вразило те, що за двадцять років большевицької диктатури Полтава втратила своє національне обличчя, а її жителі в значній мірі були зрусифікованими. — «Ідучи і розглядаючи уважно, – писав далі У.Самчук у газетах «Голосі Полтавщини» та Дніпрова хвиля» у вересні та жовтні 1942 року, – мені приходила думка, що при добрих, людських упоминах, при розумному логічному підході це в кожному разі одне з найкращих міст Європи. На жаль, ніяка, а тим паче більшовицька Росія, не могла і не хотіла ані людських упомин, ані логічного поступовання. Тому на цьому хорошому, кучеря вому, хвилястому, зеленому місці стоять купи обідраних халабуд, які в сумі дають слово «Полтава»… «Тут слово «німець», стало назвою вояка, як було колись «москаль». І було тут тих «німців» досить багато, і видно, їх тут аж ніяк не цуралися. Багато менше, ніж було там, наприклад, у Львові,.. де для дівчат «ходити з німцем» вважалося за порушення певної національно-етичної засади, а тут це робилося так само просто, як і лузання соняшникового насіння…». Полтавський вчений-дослідник Віктор Ревегук додає до цього, що «… уже в жовтні 1941 року у віддалені райони області з Полтави були послані інструктори облспоживспілки. Вони мали завдання виявити і взяти на облік товари в крамницях і на складах райспоживспілок, які ще залишалися після відступу радянських військ і не були розграбовані населенням, а також відновити систему споживчої кооперації на місцях… У зв’язку з тим, що товарів у її магазинах залишилося лише на 13 тис. карб., правління райспоживспілки швидко налагодило торговельні зв’язки з підприємствами Полтавщини та інших регіонів України: з Ромен і Лубен шишацькі кооператори одержували махорку й кошики, із Харкова і Дніпропетровська – металеві вироби тощо. До кінця 1941 року торговельна й заготівельна мережа споживчої кооперації Полтавщини була повністю відновлена. Полтавська обласна спілка споживчих товариств вважалася однією з найбільших в Україні. Станом на літо 1943 року вона обєднувала 44 районних, 2 міських (у Полтаві й Кременчуці) та 557 сільських споживчих товариств, мала 1094 крамниці, 13 підприємств із переробки ссировини і три сушарні. Крім того, в системі облспоживспілки були 31 пекарня, 38 їдалень, 8 заводів із виробництва безалкогольних напоїв, 6 чинбарень, 2 миловарних, 3 гончарних, 3 свічкових заводи, 3 бляхарських і 1 слюсарна майстерня. Транспорт облспоживспілки складав 65 вантажних автомобілів і 647 коней. Облспоживспілку очолювало правління у складі Хоменка, Пушкаря, Попадюка і Войкова, але, як і всюди, над ними стояли німецькі «шефи»: військовий – Майнеке і цивільний – Марієнфельд. Закуплені в населення продукти і сировина поставлялися до Німеччини. В системі облспоживспілки працювало 7180 чоловік, а район її торговельної і заготівельної діяльності охоплював 338639 господарств Полтавщини з населенням майже у 2 млн. чоловік. До торговельної мережі споживчої кооперації Полтавщини товари надходили із власних підприємств (протягом 1942 року вони виробили продукції на 26 млн. крб.), місцевої промисловості, а також підприємств Харкова, Києва, Дніпропетровська та інших міст України і частково з Німеччини та її сателітів. Протягом 1942 року облспоживспілка одержала з Німеччини 700 т цукру, 200 тис. пачок махорки, 18 тис. л горілки, 500 тис. коробок сірників та ін. Загальний торговельний обіг полтавської облспоживспілки становив у 1942 році 138 млн. крб., а чистий прибуток склав 27 млн. крб. Голос Полтавщини». – 1942. – 20 вересня) Фактично все забезпечення населення Полтавщини предметами й товарами першої необхідності здійснювалося через систему споживчої кооперації, але їх не вистачало і йшли вони, головним чином, в обмін на здану населенням сировину і продукти сільського господарства. Тому на численних базарах і «барахолках» процвітала мінова торгівля, спекуляція і натуральний обмін товарами. Продаж населенню хліба та інших продуктів харчування за картковою системою розпочався в Полтаві з листопада 1941 року, але їх було недостатньо для підтримання нормальної життєдіяльності людей: 300–500 г хліба для дорослих і 200 г для дітей і непрацюючих…».  Між іншим, перебуваючи в окупованій німцями Полтаві мій давній приятель св.пам. мґр. Орест-Іван Корчак-Городиський (*15.07.1918-30.03.2014,Чікаґо), видатний український науковець, політичний й громадський діяч, маґістр філософії Українського Вільного Університету, дійсний член НТШ, автор близько 150 історичних досліджень з питань новітньої історії України, — у своїх «Спогадах з життя. Частина 2. — «Східний фронт 1941-1943 р.р.» (Львів, 2003) згадував: «..Зі станції в Полтаві заїхав я принагідним авто аж за Музей, звідки до вулиці  Короленка – вже недалеко.  По дорозі… Відвідали ми Грінченка (працівник Міської управи). В жовтні 1941 р. він з гордістю ходив з тризубом у вилозі маринарки, «розпинався» за Україну, оповідав про свої (видумані) геройства та як він терпів за Україну. З моментом, коли арештовано посадника Полтави інженера Борковського і ще трьох ідейних працівників Міської управи, яких розстріляно під Кременчуком (як ходили чутки – за симпатії до «бандерівців»), він перший зняв тризуб з вилоги… Минулого року був я кращої думки про свідомість людей у Полтаві – зараз моя опінія змінилася…. В Міській управі відвідав начальника житлової управи п.Юсупа. Дуже культурна людина, скромний й лагідної вдачі. Сам буковинець, багато натерпівся за большевицької влади… Образ відносин в Полтаві також не веселий.  Кацапця щораз більше підносить голову. Як мені оповідали, одна місцева німкеня (за часів інженера Борковського – секретарка й офіційна перекладачка) зараз завідує Відділом освіти, держить Голову міста під своїм пантофлем і сама рядить цілою управою. Вона ворожо ставиться до української автокефальної церкви  та всіх проявів українського життя. Відділ освіти повинен би допомагати в культурному відродженні Полтави, тим більше, що було досить свідомого елемента… Відвідуючи Голову міста Репуленка, зауважив я, що розговірна мова в управі – виключно російська. Один із урядовців у Міській управі держав берлінську газету «Новоє Слово»…».  – У своїх листах до мене у 2001-2007 роках  св.пам. мґр. Орест-Іван Корчак-Городиський зокрема писав:  «…Від пані Іванни Головатої з Фльориди одержав я звістку, що Ви як автор книжки про УГВР і Миколу Лебедя, хочете братися за писання історії Дивізії… Я подивляю Вашу нелегку працю писати про події чи особи, що їх знаєте тільки з літератури. Важка та справа ще й тому, що література тих часів не все є об’єктивна, багато написано під кутом особистих симпатій чи антипатій, часом для вивчення особистих симпатій… Я тільки одержав книжку, спогадів роздумів пані Ірени Савицької Козак з гарною дедикацією з місця взявся її «гризти». Так гарно написаної і так гарно підібраний – скажу -, що не читав в повоєнній літературі. Ваше вступне слово є знамените, скажу, що стане воно чи не найкращою характеристикою-спогадом про сл.п. Р.Шухевича. Не є легко людині, яка не була у вирі тих подій так гарно схопити духа – духа тих часів…». — «Вельмишановний Докторе! — …Не почуваю себе здорово (89 років), починаю бавитись в археолога. Майже що 2 тижні висилаю пачки з архівними паперами. Постараюсь висортувати фотографії, що їх я або сам робив, або вимінював з іншими. Маю дещо з Полтави, деякі – залучую, можливо, деякі ще знайду. Вишлю Вам також фотографії з часів війни, можливо, деякі Вам пригодяться. На осібній картці зідентифікую деякі з них. Можу прислати Ваш статей про деяких громадських діячів, впрочім, побачу, що зможу з моїх «розкопів»….  Маю переписку з кол. дир. Полтавського музею Мощенком. В моїх спогадах 2-ий том є згадка про старосту міста, якого німці розстріляли за співпрацю з націоналістами, приємно згадую про мою співпрацю з Юрієм Кленом – Освальдом Бурґгардтом, маю 2 копії його листів…  Як тільки знайду фотографії хати В.Короленка  вишлю Вам, як рівнож знимку сина Панаса Мирного з жінкою на подвір’ї їхнього дому в Полтаві. Маю вражіння, що знайду ще інші фото з околиць, що Вас цікавлять. Якщо матимете ще якісь питання чи побажання, прошу писати – радо допоможу Вам вишукати відповідні матеріяли…». — Віктор Якович Ревегук далі пише, що «…найбільш цінні видання з бібліотек Полтавщини були пограбовані окупантами. Зокрема, до Німеччини були вивезені старовинні книги Переяславської духовної семінарії, які зберігалися в Полтаві, 500 томів японських видань на шовковому папері та ін. Бібліотеку Полтавського педагогічного інституту перевезли до обласної наукової бібліотеки, але в ній розмістили німецьких солдатів, які в зимову пору, щоб не утруднювати себе доставкою палива, палили в печах книжки. Крім того, згідно розпорядження керівника відділу освіти Полтавської міської управи Фріди Тирель, значна частина книг з обласної наукової бібліотеки була передана до майстерні по виготовленню іграшок… Разом з тим, за два роки окупації значна частина експонатів історико-краєзнавчого музею була розграбована німцями. Історичні реліквії українського народу, картини та меблі забирали до своїх службових кабінетів коменданти, ґебітскомісари та інші службовці окупаційної адміністрації. Все, що німці брали з музею тимчасово, зникало назавжди. Серед осіб, причетних до пограбування музею, були генерали Ругштедт і Лонінґ, полковник Вайкнехт, художник Шварцкопф, бурґомістр Полтави П.Галанін та ін. Під час відступу з Полтави німці взагалі спалили приміщення музею. Музей В.Г.Короленка забрав собі під житло полтавський ґебітскомісар. З музею німці зняли меморіальну дошку, а бібліотеку та особисті речі письменника вивезли до краєзнавчого музею, але під час переїзду частина меблів і декілька картин зникли безслідно…»ю  — Між іншим, інший український історик, політичний діяч і журналіст, дійсний член НТШ, член Президії НТШ в Америці, почесний доктор УВУ Іван Кедрин (правдиве прізвище  Рудницький) (*1896-1995) у свої книзі «Життя-Події-Люди. Спомини і коментарі», (Видавнича кооператива «Червона Калина», Ню Йорк, 1976), — також писав про потяг чужинців до творів українських мистців: «…Коли після розламу в ОУН мельниківці цілком опанували апарат УЦК (О.П. — Український центральний комітет  — українська суспільно-громадська установа 1939-1945, що існувала у Генеральній Губернії, визнана німецькою владою і нею контрольована, в обсяг діяльності УЦК входили майже всі ділянки українського життя, за винятком політичного), то після походу німців на Схід відносини змінилися.  Прийшло розпорошення однаково мельниківців, як бандерівців, які пішли в Україну своїми похідними групами», прийшли репресії німців проти обох крил ОУН, і коли УЦК поширився на цілий терен «Генеральної Губернії», до якої прилучено Східню Галичину. УЦК виеманципувався з-під монопольного впливу ОУН і став окремим українським суспільним чинником…  Неслушним був теж закид, що я його чув і читав, наче УЦК і його голова складали чолобиття німцям, пішовши, наприклад, до генерал-губернатора Ганса Франка (О.П. Ганс Міхаель Франк ((*1900-1946) — німецький політичний діяч, один із нацистських лідерів) з бажаннями у дні його ім’янин та з дарунком – чудовим образом М.Дмитренка «Українська дівчина» (О.П. — Михайло Сергійович Дмитренко (*1908, Лохвиця-1997, Детройт, США) — український маляр-монументаліст сакрального мистецтва, графік, історик мистецтва). Це був просто хабар і українців тоді навчилися перекуплювати різних німецьких «достойників»…» (с.363)

Дяченко Іван Андріянович далі пише у своїй автобіографії: «…20.9.43 р. по наближенні більшовицької армії до Полтави я втік з сім’єю до м.Львова, де працював з 7.12.43 по 18.6.44 року торговим референтом в Окружному Союзі кооперативів (17). Потім втік до м.Криниця (18)  — Жеґистів (19), а потім разом з Українським Комітетом  (20) на початку серпня м-ця 1944 року втік до Словаччини, м.Літава (21), біля Аремласу.  В кінці цього місяця в східній Словаччині повстала революція (22) організована совєтськими комуністами в запіллі. Словацький революційний уряд (23) звернувся по радіо до всіх еміґрантів негайно зголоситися до Словацької партизанки для боротьби з німцями. Тоді Словацька жандармерія разом з партизанами почали заарештовувати еміґрантів. Я з сім’єю переїхав до м.Клупіна (24) і поступив на працю до сільсько-господарської кооперації робітником, але 3-4 жовтня 44 року мене разом з іншими українськими еміґрантами  було заарештовано словацькою жандармерією і відправлено до партизанського словацького отряду в м.Детва (25). Після декількох днів там перебування, я  групою українців втік до Венгрії м.Лученець (26) (Losonс), окуповану німцями, нас посадили до в’язниці, а потім після розслідування 28.10.44 року фельджандармерія (grupp. Der O.K. — 1 = 835) мене і ще 6 чоловік відпустили. Я після сильного переживання і простуди повернувся сильно хорий до своєї сім’ї  в Крупіні і при допомозі українського комітету і словацького уряду (не комуністичного), бо німці вже тоді розбили і вигнали з усіх теренів партизан, виїхав до столиці Словаччини Братіслава (27). Там до 3-х місяців лікувався, бо не міг ходити ногами, а на початку лютого 1945 року німці примусово вивезли до Німеччини в с.Ettensweiler (28) кл. Wangen  (Augan) (29) до бауера X.Bocka, де працював разом з сім’єю як робітник до приходу французів.  Помім працював в м.Wangen в Українському Комітеті, як член управи Комітету до червня 1946 року. З огляду на те, що там не було української гімназії, я був змушений з сім’єю переїхати до м.Авсбурґу (30) до українського табору Ґінденбурґкасарні (31), де працював референтом суспільної опіки та господарсько-техничним з  червня м-ця 1946 року до 14.11.46 року. Після ліквідації табору я з сім’єю був переведений до табору Саммекасарні, там жив до березня 1949 року, а потім переїхав до Лайпгайму (32)

17Окружний Союз Кооперативів у Львові, входив до системи української кооперації Галичини, яка ще у міжвоєнну добу була вагомим чинником у фінансово-господарському житті міжвоєнної Польщі.  У 1937 році 700 тис. членів української кооперації становили 20% кількості кооператорів у загальнопольському масштабі. Постійна власність українських кооперативів у цей період оцінювалася в 23 млн. злотих, а середньорічний оборот Центробанку коливався в межах 2022 млн. злотих. Більшість кооперативів були малими виробництвами, погано організованими й незабезпеченими кадрами. Однак попри це українську кооперацію у воєводствах колишньої Східної Галичини визнавали як важливий господарський чинник. Водночас, її варто вважати одним із найголовніших елементів суспільної організації українського народу, що мала на меті вирішення завдань значно ширших за господарські. Ревізійний Союз Українських Кооператив (РСУК) — провідна установа організаційно-ідейного об’єднання західно-української кооперації у Галичині, згодом на українських землях під Польщею з осідком у Львові. Під час першої окупації Галичини большевиками, влада ліквідувала РСУК. За німецької окупації (1941-44) РСУК було відновлено, однак його діяльність була обмежена. Разом у 1944 році було обєднаних Патронатам РСУК 4624 кооперативи з їх повітовими, окружними й центральними госп. надбудовами. Союз Кооперативних Союзів у Львові  — це була торговельна централя для української кооперації в Галичині.  «Центросоюз» постачав споживчі й галантерейні товари для українських сіл, доставляв сільсько-господарські машини і знаряддя, будівельні матеріали й опал, штучне угноєння, насіння, а одночасно займався збутом сільсько-господарських продуктів. 10 серпня 1943 року зібрався III-ій Крайовий З’їзд Сільськогосподарської Кооперації у Львові за участю понад 200 представників, що репрезентували 48 окружних та повітових кооператив

18Криниця-Здруй(пол. Krynica-Zdrój), до 2002 — Криниця, в публікаціях Кубійовича Криниця-Живець — місто у південній Польщі, у Бескидах. Належить до ґміни Криниця-Здруй Новосондецького повіту Малопольського воєводства.Поселення виникло як «українське (русинське) село», яке заснував Данко з Тилича у 1547 році. У грудні 1939 у приміщенні вілли «Уршуля» створили першу в Криниці українську школу, при ній організували дитячу захоронку (дитсадок) та каплицю для гр.-кат. богослужень. У місті було створено українську державну семінарію і дворічну сільськогосподарську школу, дівочу та хлоп’ячу бурси (гуртожитки), споживчий кооператив «Живець» та «Українську Лемківську Касу». Українська спілка «Бескид» створила деревообробну фабрику деревних виробів (працювало близько 100 людей). Діяли українські пансіони «Фарис», «Мева», «Одаліска», «Українська Гостиниця». У 1945 році більшу частину українців вивезли в СССР, решту в ході операції «Вісла» ув’язнили в концтаборі «Явожно» або депортували на понімецькі землі Польщі

19Жеґестів (пол. Żegiestów) — село в Польщі, на Лемківщині, в ґміні Мушина Новосондецького повіту Малопольського воєводства, розміщене на кордоні зі Словаччиною — на протилежному західному березі Попраду лежить село Сулин Пряшівського краю Старолюбовняського округу. На північ розташоване село Верхомля Велика, на схід — Злоцьке. З листопада 1918 по січень 1920 село входило до складу Лемківської Республіки. До середини XX ст. в реґіоні переважало лемківське населення. У 1939 році з 1130 жителів села — 930 українців, 190 поляків і 10 євреїв. До 1945 р. в селі була греко-католицька парафія Мушинського деканату (до неї належала також дочірня церква в селі Зубрик), була мурована в 1920 р. церква святого Архангела Михаїла

20Український Комітет — президент УНР Андрій Лівицький від початку окупації знаходився у Варшаві. 1944 р. переселився до Ласка біля Лодзі, а згодом до Шадка. Багато інших, особливо діячів УЦК, працівників навчальних закладів, які залишилися без роботи, шукали працевлаштування в різних управліннях, господарчих та освітніх установах. Микола Ковальський, колишній голова Українського центрального комітету, працював контролером у кооперативі «Сполем».  Ті українські діячі, що залишилися у Варшаві, переважно петлюрівці, розпочали клопотання про створення Українського допомогового комітету – громадської організації, створеної Українським центральним комітетом (не плутати з УЦК, створеним політичними еміґрантами у 1921 р.), головна садиба якого знаходилася у Кракові, під керівництвом проф. Володимира Кубійовича. Основою для організування допомогових комітетів було бажання і потреба нести допомогу українському населенню в його осередках у Ґенеральному ґубернаторстві. Варшава не відповідала цим критеріям, однак окупаційна влада (з не відомих докладно причин) погодилася на створення тут допомогового комітету. Першим його головою був призначений Юрій Липа, лікар, письменник і публіцист, його замінив його офіцер армії УНР Андрій Вовк, згодом головою було призначено офіцера армії УНР, петлюрівця, підполковника Михайла Поготовка. Заступником М.Поготовка був офіцер армії УНР Андрій Крижанівський, передвоєнний діяч варшавського відділу УЦК. Організаційним керівником і водночас відповідальним за фінанси був Васютинський, який знав німецьку мову, що полегшувало підтримування контактів з окупаційною владою. Працівниками були Григорій Дорошенко, Сергій Гамалій, Теодор Когутяк, Валентина Соловій. Молодіжною секцією комітету керував Євген Поліщук з Острога, що на Волині. Крім того, Таранда був відповідальним за справи культури. До комітету належав також Денисенко (можливо, Павло), офіцер колишньої армії УНР. Завдяки діяльності допомогового комітету була відкрита Міська торговельна школа з українською мовою навчання та українська початкова школа. Тоді як торговельна школа діяла офіційно, то початкова школа не отримувала допомоги зі сторони окупаційної освітньої влади.

21Літава (словац. Litava, угор. Litva) — село, громада в окрузі Крупіна, Банськобистрицький край, центральна Словаччина, традиційний реґіон Гонт. Кадастрова площа громади — 22,13 км². Знаходиться за ~12 км на південний схід від адмінцентра округу міста Крупіна. Перша згадка 1135 року як Lytua.

22Словацьке національне повстання — (словац. Slovenské národné povstanie), також відоме як повстання 1944 року — збройне повстання, організоване словацькими силами спротиву та спрямоване проти режиму Першої Словацької республіки періоду Другої світової війни. Почалося 29 серпня 1944 року у місті Банська Бистриця та охопило значну територію Словаччини. Було повністю придушене 28 жовтня того ж року за допомогою військ СС та Вермахту. Втім, партизанська війна проти німецьких та лояльних до режиму словацьких військ тривала на теренах країни до її зайняття реґулярними частинами совєцької армії навесні 1945 року

23Словацька національна рада (СНР) —  на засіданні 29 червня 1944 р. ухвалила рішення про встановлення зв’язку із совєцьким  командуванням і координацію своїх дій з діями совєцької  армії. З цією метою делеґація у складі К.Шмідке (від СНР) і підполковника М.Ферьєнчика (від ВЦ) 4 серпня 1944 р. вилетіла до Москви. 7 і 8 серпня вони мали бесіди з представниками Генерального штабу совєцької армії та державних органів. Були узгоджені плани повстання, суть яких  полягала в тому, що при спробі німців окупувати Словаччину народ повинен виступити всіма силами (у тому числі й силами словацької армії), звільнити і утримати, по можливості, більшу частину словацької території, організувати на ній тимчасову народну владу. У кінці війни Словацька національна рада взяла під контроль всю Словаччину. Використовуючи ґасла словацького націоналізму, комуністи прагнули утримати владу, але на виборах 1946 року некомуністичні партії здобули в раді 63% місць. Тоді комуністи змінили свою тактику, роблячи ставку не на переконання, а на насильство; в країні почалися масові арешти

24Крупіна (словац. Krupina, нім. Karpfen, угор. Korpona) — місто в центральній Словаччині біля підніжжя Штявницьких гір і Крупинської планіни. Маґдебурзьке право Крупина отримала в 1238 році, хоча вперше згадується в 1135 році в листі короля Бели II. Крупина тоді стояла на знаменитій торговельній дорозі Magna Via, що веде від Балтики до Адріатики. В даний час Крупина (населення близько 8 тис. осіб)— адміністративний центр округу Крупіна Банскобістріцкого краю

25Детва (словац. Detva) — місто в центральній Словаччині в Банськобистрицькому краї. Адміністративний центр однойменного округу Детва. Тепер населення бл.14 тисяч осіб. Детву засновано у 1638 році

26Лученець (словацькою — Lučenec, нім. Lizenz, угор. Losonc) — місто в центральній Словаччині. Тепер населення — близько 28 тис. Був вперше згаданий в 1128 році, але аж до XV століття був невеликим поселенням. У 1451 році він вже згаданий як місто. У 1828 році в Лученці замешкало 3000 жителів, було 216 будинків і 229 ремісничих майстерень. Після розпаду Австро-Угорщини Лученець став місцем боїв між чехословацькою армією і угорською. Угорська армія була змушена відступити, а трохи пізніше по арбітражу місто потрапило до складу Чехословаччини. У 1938 році Угорщина окупувала місто знову. 14 січня 1945 року Лученець звільнили частини совєцької та румунської армій

27Братислава (словац. Bratislava (до 1919 р. — Prešporok, Прешпорок, Prešporek, Прешпорек, нім. Pressburg, Пресбурґ, угор. Pozsony, Пожонь) — тепер столиця Словацької республіки, місто в центральній Европі, в період з 1536 до 1784 — столиця Угорщини.1939–1945 рр. столиця Першої Словацької республіки, задунайська частина (сучасний район Братислава V анексована Німеччиною). Місто примітне також тим, що є єдиною столицею світу, яка безпосередньо має кордони з двома іншими державами, — Австрією й Угорщиною. Братиславська вулиця Копчанська переходить у вулицю Прессбурґерштрассе сусіднього австрійського села Кіттзе. До 1936 року з Братислави до Відня можна було дістатися міським трамваєм

28Еттеншвайлер – місцевість (поселення, тепер на мапі також автостоянка) поблизу міст Амтцелль, Нойкірх, Херґац та    Ванґен-ім-Алльґой. Ettensweiler розташований поблизу міста Wangen im Allgäu, де можна  припаркувати вантажівку на стоянці, можна також легко перейти до зони відпочинку з будь-якими супутніми спорудами

 29Ванґен-ім-Алльґой (нім. Wangen im Allgäu) — місто в Німеччині, районний центр, розташований в землі Баден-Вюртемберг. Підпорядкований адміністративному округу Тюбінген. Входить до складу району Равенсбург. Населення становить 27 461 особа (на 31 грудня 2010 року). Займає площу 101,28 км².  Місто поділяється на 6 міських районів. У місцевій церкві Святого Мартіна знаходиться робота німецького художника Ґеґенбаура «Мадонна з дитиною» («Madonna mit Kind»)

30Ауґсбурґ (нім. Augsburg) — одне з найдавніших міст Німеччини, важливий університетський і реґіональний центр Баварії. Розташоване при злитті гірських річок Вертах і Лех. Історія міста починається приблизно за 15 років до нашої ери, коли там постала римська військова колонія, що називалася Августа Вінделікорум. У 1945-49 роках поряд з Мюнхеном, Реґенсбурґом — один з центрів українців Німеччини. Від 1945-го до 1949-го року в місті проживало 6000 українців. У той час та ще кілька років по тому в Ауґсбурзі містилося Центральне представництво української еміграції (ЦПУЕ). В українських таборах переміщених осіб, переважно в Зомме-Казерне (нім. SommeKaserne), розвивалося українське культурне, наукове і суспільне життя: тут було організовано Українську Вільну Академію наук (УВАН), філію Українського Вільного Університету (УВУ), Український музей, Мистецький Український Рух, дві парафії, три церковні братства та 14 різних громадських організацій. 1946 року відновлено Спілку Української Молоді (СУМ), закладено Інститут живих мов, продовжено діяльність української Модржанської ґімназії (діяла в Чехословаччині від 1923 до 1944). У таборах діяли дитячі садки, українські народні школи, фахові школи й курси, два хори, оркестр, балет і різні гуртки самодіяльності. Від 1948 до 1950 тут містилися Українська Національна Рада і керівництво деяких політичних партій. Видавалися табірні газети та журнали, які друкувалися спочатку циклостилевим способом, а від 1946 також з використанням друкарської техніки. У Зомме-Казерне часто відбувалися різні реґіонові й крайові конференції та зїзди — як-от 1-й з’їзд Об’єднаних українських жінок (ОУЖ) (15-16 грудня 1945), 1-е засідання Головної ради ЦПУЕ (4-7 березня 1949). Видрукувано кілька десятків книжок різного жанру й ілюстровано журнал «Пу-Ґу». 1949 табори переведено з Ауґсбурґа до Лайпгайма. Деякі інституції продовжували свою діяльність у Лайпгаймі та Мюнхені. У таборах та приватно в Ауґсбурзі жило кілька десятків визначних культурних і політичних діячів та відомих письменників: У.Самчук, Ю.Шерех, Ю.Косач, М.Орест-Зеров, В.Державин, Л.Полтава, В.Барка, Т.Осьмачка, Д.Дорошенко. Нині в Ауґсбурзі діє німецький інститут Буковини, який 2000 видав підручник з української мови для німців. Живуть донька отамана Остряниці (ад’ютанта Гетьмана П.Скоропадського) — Графиня фон Остряниця, архітектор В.Дахно

31Табори переміщених осіб або Табори Ді-Пі (з англ. Displaced Persons, скорочено: D.P., а в трансліті: Ді-Пі) — скупчення «переміщених осіб» на території Західної Німеччини й Австрії, окупованих з 1945 американськими, британськими й французькими військами. У таких таборах у реквізованих військових казармах, воєнних робітничих оселях, школах тощо, в 1947 перебувало 1,6 млн біженців (у основному зі Східної і Південно-Східної Европи) — в тому числі близько 200 000 українців. До липня 1945 табори Ді-Пі підлягали компетенції Найвищої Головної Кватири Експедиційних (альянтських) військ (SHAEF), з доручення якої ними відав відповідальний за цивільні справи відділ DP Branche G-5; потім компетенції окремих окупаційних армій з координуючим осередком в СДРХ (Екзекутива для Ді-Пі), до якого входили представники американських, британських та французьких армій і Міжнародного Комітету для біженців у Женеві. Адміністрація і матеріальна опіка таборів Ді-Пі була у заряді допомогових організацій при ООН з доручення окупаційної влади: з 1945 до липня 1947  це були UNRRA (англ. United Nations Relief and Reparation Administration), а згодом — IRO (англ. International Refugee Organization). По закінченні переселення Ді-Пі та включення їх у німецьку (закон 25.04.1951) та австрійську економіку та установи цих країн, правну опіку над залишенцями перебрав Високий Комісар ООН для справ втікачів у Женеві. Число таборів Ді-Пі постійно зменшувалося: з 493 у 1946 до 223 у 1950; у 1956 — 58 вони перестали існувати, а їх мешканців переведено в новозбудовані оселі або приватні помешкання. Українські біженці 1946 р. перебували у 125 таборах, 1949— у 110 таборах Ді-Пі (близько 80 з них були заселені виключно або переважно українцями). Найбільші українські табори (від 2000 до 5000 осіб) містилися в американській зоні у Мюнхені (Карлсфельд, Варнер-Касерне), Ауґсбурзі (Соме-Касерне), Міттенвальді (Єґер-Касерне), Реґенсбурзі (Ґанґгофер-Зідлюнґ), Ашаффенбурзі, Берхтесгадені («Орлик»), Байройті (Леопольд Касерне); у британській зоні в Ганновері та Гайденав; у французькій зоні в Штуттґарті; в Австрії — у Зальцбурзі. В українських таборах Ді-Пі вже у 1945 постало місцеве українське самоуправління, однак воно не мало ніякого впливу на адміністрацію самого табору, яка була повнотою в руках УНРРА. Щойно з 1947 (де юре — з 1948, розпорядження Головної Кватири ІРО в Женеві 15 червня 1948) українські таборові самоуправління співпрацювали в управі таборів Ді-Пі, при чому в адміністративних справах підлягали органам ІРО, по громадській лінії — Центральному Представництву Української Еміґрації (ЦПУЕ). В українських таборах Ді-Пі впродовж кількох років їхнього існування жваво розвинулося суспільно-громадське, політичне, культурно-освітнє, релігійне, господарське, літературно-мистецьке життя та видавнича діяльність. Про це свідчать числа на 1948, коли в таких таборах працювало 102 народні школи, 35 ґімназій, 12 інших середніх шкіл, 43 фахові школи, виходило 232 періодичні видання і появилося 818 книжкових видань.

32Лайпгайм (нім. Laupheim,) — місто в Німеччині, районний центр, розташований в землі Баден-Вюртемберґ. Підпорядкований адміністративному округу Тюбінґен. Входить до складу району Биберах. Натепер населення цього міста становить бл. 20 тис. осіб, займає площу 61,78 км², місто поділяється на 5 міських районів

13. Перебуваючи ще в Україні до другої світової війни, я декілька разів призивався для проходження військової підготовки в територіальній 25 стр. дивізії в лагері Яреськи (33)

33село (станція) Яреськи (Полтавщина) знаходиться на високому лівому березі річки Псел, вище за течією на відстані 4 км розташоване смт. Шишаки, нижче за течією на відстані 1,5 км розташоване село Нижні Яреськи. До села примикає великий лісовий масив (сосна). Поруч проходить залізниця, станція Яреськи за 2 км. До села веде окрема залізнична гілка. Містечко Яреськи у 17 столітті — адміністративний центр Яреськівської сотні Миргородського полку. За універсалом Гетьмана Івана Мазепи від 29 серпня 1699 р. належало до полкового судді Григорія Зарудного. У 1726 році мало 201 двір. У 1781 р. в Яреськах було 307 хат та приблизно 1100 жителів. З 1782 — центр Яреськівської волості московитської імперії. 1859 року у козацькому хуторі налічувалося 19 дворів, мешкало 114 осіб (52 чоловічої статі та 62 — жіночої). Від 1917 року — у складі УНР. Від 1921 року окуповане большевицькою Московщиною, встановлено комуністичний режим. В часі Голодомору за 1932-1933 роки населення зменшилося від 1500 до 700 осіб. Олександр Довженко знімав у Яреськах свій фільм «Земля» (1929), епізоди до фільмів «Іван» (1932), «Щорс» (1937). Ці місця показав Довженкові художник Василь Кричевський, коли режисер шукав натуру до фільму «Звенигора». Напередодні німецько-совєцької війни у польовому таборі біля станції Яреськи Шишацького району Полтавської області на березі річки Псел, ймовірно, перебували також підрозділи створеної 9 вересня 1939 року у місті в Павлограді 30-ої стрілецької Іркутської ордена Лєніна, «тріжди  краснознамьонной» дивізії імені «вєрховного совєта УССР» та 498 стрілецького полку Харківського військового округу. Деякі частини цієї дивізії та полку т.зв. «красноуфімцев» постійно дислокувалися також містах Полтаві, Миргороді та Краснограді

14. Під час німецько-польської війни 13.9.39 року був мобілізований до армії до 410 окремого панцерного батальону (34), в якому був як начальник харчового постачання – інтендантська служба.  17.11.39 повернувся з армії і працював знову в Облрізнопромсоюзі.

34410 окремий панцерний батальйон — спочатку 410-ий окремий танковий батальйон перебував у складі Одеської армійської групи, 17 вересня 1939 війська «красной арміі» перейшли совєцько-польський кордон й почався їхній «визвольний» похід в Західну Україну, ця група разом з батальйоном, в якому проходив службу інтендант І.А.Дяченко,  увійшла до складу т.зв. українського фронту, але військова група участі в бойових діях не брала, у складі діючої армії вона перебувала від 17.9.1939 по 28.9.1939 року. У вересні 1939 року Одеська армійська група була перейменована в 13-у армію, пізніше, в період совєцько-фінської війни ,  — 410-ий танковий батальйон (22 танки типу Т-37 та 14 танків типу Т-26) перебував у складі 56-ої стрілецької совєцької дивізії

15. В 1940 році Полтавський облвійськомат при переатестації старшин резерву встановив мені військову ранґу – інтендант 3-ої ранґи (капітан).

На еміґрації працював в різних українських громадських організаціях.

Зараз працюю:

1.Голова Комітету сприянні УНР в Ляйпгайм

2. Голова філії СУВ в Ляйпгаймі

3. Голова батькіського комітету гімназії в Ляйпгайм

4. Член Головної управи СУВ на Німеччину – оргреферент

5. Уповноважений Ресорту внутрішніх справ УНР (35) на Бритійську зону для організації комітетів сприяння і збірку грошей для УНРади,  і член інших організацій

35Ресорт внутрішніх справ УНР входив до складу Уряду Української Народної Республіки в екзилі (на еміґрації, у вигнанні) (Державнго центру Української Народної Республіки (ДЦ УНР), що складало  — сукупність законодавчих та виконавчих українських органів влади, які внаслідок большевицької аґресії та утворення УССР перебували  з кінця 1920 року цілком — поза межами УНР, на території Польської республіки в Тарнові (деякі установи в Ченстохові); згодом державні установи діяли в багатьох містах Варшава, Париж, Ваймар, Кісінґен, Мюнхен, Філядельфія. На час написання автобіографії Іваном Андріяновичем Дяченком — Президент УНР  — Лівицький Андрій Миколайович — 1926-1954 (до 1944 — гол. отаман); Голова Ради Народних Міністрів УНР — Мазепа Ісаак Прохорович — 1948–1952; Голова УНРади — Багряний Іван Павлович — 1948-1952. Члени уряду  УНР в екзилі, що був  обраний на десятій сесії УНРади 1989 року  — Голова Уряду — Іван М. Самійленко, — останній керівник ресорту внутрішніх справ — Юрій Іхтіаров

6. В комуністичній партії ніколи не був, а навпаки борюсь на життя  або смерть (останні 4 слова в цьому реченні та слово «навпаки» – закреслено олівцем) проти світового комунізму і фашизму. По політичному переконанню – демократ-республіканець.  Маю таку з собою родину: 1.Дмитренко Татяна – 24.10.1903 р. 2. Дочка Ларіса  30.5.1930 р. 3.Дочка Александра 30.1.1934 р. —  Автобіографія складена на вимогу SiS.   (підпис) І.Дяченко»

            …Внучка св.пам. Івана Андіяновича Дяченка пані Адріяна у своїх листах з Чікаґо до мене у Лохвицю подає опис доданих нею до інформацій рідкісних світлин та подає додаткові відомості, але вже про родину своєї бабці Тетяни Дяченко (з дому Дмитренко): «Пане Олександре, Вітаю!.. Тетяна Дмитренко народилася в Обазівці. Брати — Олександр, Володимир, Петро також в США, переїхали. В Україні брати Василь (дочка Тамара Мирошниченко, Фурманова…, 314016, Полтава…, інша — в Молдові), Микола (Оренбурґ), й сестра Ліда (в Полтаві, вна з батьком Іваном жила) — самітня. Брата Григорія вислали в Тбілісі, здається,  був науковцем. 3. Олександр — брат Івана Андріяновича; не знаємо, — лишився на Полтавщині? 4.Володимир — брат Тетяни Дмитренко; свекр Івана Андріяновича; сини Володимира — Едуард (Ню Йорк) й Володимир (Колорадо), в них діти в США.  Щасти Боже, (-) Адріяна»

         …Вкотре перечитуючи скупі рядки автобіографії Івана Андріяновича Дяченка, життя й діяльність якого була пов’язана не лише з Полтавою та навколишніми селами, але й з — Красноградом, Горлівкою, Харковом, таборами ДіПі, УРДП й УНРадою та аналізуючи короткі відомості про його родину, чомусь пригадуються мені прикінцеві рядки з  поеми «В електричний вік» незабутнього Миколи Хвильового, цього видатного українського прозаїка, поета й публіциста,  члена ВАПЛІТЕ й «Пролітфронту», лірика, романтика й імпресіоніста, прихильника антропософських поглядів Освальда Шпенґлера, — який навесні 1933 року разом з Аркадієм Любченком побував у нас на Полтавщині, де на власні очі побачив трагедію українського  Голодомору, й майже відразу…  скінчив своє молоде життя самогубством у будинку письменників «Слово» голодного травня 13-го  числа того ж таки трагічного 1933-го саме у Харкові, де час колись написав свого чи не першого вірша.  

«…Так крок кривавий тисячоліття
свою одміряє добу.
Зітхне так легко людськість
і під березами незгод
народить немовля.

*
Але ще довго буде степ
ревти.
Я знаю це.
Не раз іще гостей
з звірячими очима,
що гірше татарви
часів перегорілих,
чекатиму до себе.

*

Хай буде так! — інакше і не можна…
А я в той час у електричний вік
ступатиму поволі
І в електричний вік —
прийду…

…На димарях похмурого заводу
і на полях, в шматках крові —
читаю заповіт
»

Автор допису доц. д-р Олександр Панченко в Українському Національному Музеї (Чікаґо, США, 2016 р.)

Підготував Олександр Панченко, — доктор права, приват-доцент  Українського Вільного Університету (Мюнхен), — адвокат з міста Лохвиці Полтавської області

Дякуємо: incognita.day.kiev.ua

О admin

Оставить комментарий

Ваш email нигде не будет показан. Обязательные для заполнения поля помечены *

*