Захищаючи право на свободу(2)

Продовження. Початок

1971 року Сахарова, за його словами, почала цікавити «трагічна доля кримських татар, що добиваються можливості повернення на батьківщину — до Криму». Андрій Дмитрович свідчив: «Серед кримських татар, що першими прийшли до мене 1971 року, я пам’ятаю чоловіка і дружину Е. (прізвище я, на жаль, забув). Їхня справа була типовою для багатьох подальших. Як і багато інших, повіривши Указу Президії Верховної Ради СРСР 1967 року, вони приїхали до Криму, на свою батьківщину, звідки їх дітьми, на руках матерів, вивезли у травні 1944 року. Батько чоловіка (сам він тракторист) загинув на фронті. Батько дружини — у минулому голова колгоспу, допомагав під час війни партизанам, його видав зрадник (російський), і німці (точніше поліцаї, що співробітничали з ними) по-звірячому вбили його. Уже кілька місяців вони живуть у Криму в степовому селі без прописки, не мають роботи, не можуть відправляти дітей до школи, куплений ними будинок погрожують відібрати. (Питання про купівлю будинку фігурувало потім у десятках випадків, з якими я стикався, — тут влада створювала порочне коло: купівля будинку не може бути оформлена без прописки, а однією з умов прописки — далеко не достатньою — є наявність житлоплощі.) Відмови в прописці кримським татарам мають явно дискримінаційний характер (та в місцевих органах міліції й не приховують цього). Я написав про долю Е. листа міністрові ВС Щолокову; протягом місяця я написав ще два аналогічні листи, в яких, разом із викладом конкретних справ, я зупинявся на історії питання й просив про загальні рішення. У червні або в травні я одержав листа, в якому мене запрошували до МВС СРСР для бесіди щодо порушених мною питань. Мене прийняли в приймальні МВС (вулиця Огарьова, 6), в окремому кабінеті. Зі мною розмовляли двоє — на жаль, я не пам’ятаю їхніх звань і прізвищ. Суть пояснень зводилася до такого. Проблема кримських татар є предметом безперервної уваги й занепокоєння для МВС СРСР. На жаль, МВС СРСР мало що може тут зробити, оскільки Крим територіально належить Україні, а у них свої погляди й методи. Ті, хто розмовляв зі мною, повторили версію про зраду кримських татар під час війни, але без натиску, й не наполягали, коли я навів свої заперечення (я сказав тоді, що у кожного народу — в росіян, в українців, у кримських татар — були свої герої і свої зрадники, але ніхто не може нести за це відповідальність за національною ознакою і через понад 30 років). Загалом, вони давали мені зрозуміти, що окремі випадки можуть бути вирішені «в робочому порядку», а повне рішення — якщо воно можливе — справа майбутнього, і тут необхідне терпіння. Після цієї бесіди я продовжував регулярно писати Щолокову про багато конкретних випадків, і в деяких із них (до 1977 року) був позитивний результат (зокрема й у справі Е.)».

ЛІДЕР КРИМСЬКОТАТАРСЬКОГО НАРОДУ МУСТАФА ДЖЕМІЛЕВ НЕ РАЗ ГОВОРИВ, ЩО АНДРІЙ ДМИТРОВИЧ САХАРОВ БУКВАЛЬНО ВРЯТУВАВ ЙОМУ ЖИТТЯ

Мустафа Джемілєв свідчив: «Андрій Сахаров зіграв величезну роль у кримськотатарському національному русі й моєму житті особливо. Я йому зобов’язаний, можливо, навіть у тому, що залишився в живих». Сахаров двічі приїжджав на судові процеси лідера кримських татар: 1976 року — до Омська й 1979 року — до Ташкента. За словами Джемілєва, «шоправда, процеси були закриті й я його не бачив, але сама його присутність додавала цьому процесу абсолютно іншого звучання. Тому що там, де був Сахаров, там була увага світової громадськості, й я завдяки цьому отримував велику моральну підтримку». А от в омській в’язниці, під час протестного голодування, яке Джемілєв тримав 303 дні, Сахаров врятував йому життя. Мустафа згадував: «Це було голодування з примусовим годуванням. Коли наближається летальний кінець, приходять наглядачі, тримають за руки, відкривають розширювачем рот і шлангом ллють так звану живильну рідину. На одному з побачень брат, наводячи аргументи для припинення мого голодування, показав через скло листівку від Сахарова, в якій просив «припинити голодування, бо твоя смерть лише обрадує наших ворогів». І я припинив, оскільки аргументи людини, яка дуже багато зробила для мене, були переконливими, що врятувало мені життя». Надалі Сахаров відстежував його долю й посилав листи із запитами про стан Джемілєва до МВС і публічно протестував проти будь-якого беззаконня, що чинилося щодо нього. Джемілєв згадував: «Одного дня в Омську 1976 року мене привели до кабінету начальника табору, де зібрався весь генералітет, і насамперед мені ставлять запитання, звідки я знаю академіка Сахарова. Виявляється, він написав скаргу на умови мого утримання. Оскільки в мене була виразка шлунка, а мені давали найважчу роботу, мене раптом після його листа перевели на полегшену роботу й навіть почали давати дієтичне харчування. Ось така історія». Сахаров же так писав про Джемілєва: «Мустафа з головою поринає в боротьбу за права свого народу. І у відповідь — безжалісні репресії. 1976 року закінчувався черговий термін ув’язнення, який він відбував у таборі недалеко від Омська. За півроку до закінчення терміну проти нього було порушено чергову справу про «явний наклеп на радянський державний і суспільний лад»: нібито він говорив, що «кримські татари силоміць вивезені з Криму, і їм не дозволяють повернутися». Само по собі це так і є, і Мустафа багато разів писав про це в підписаних ним документах і міг, звичайно, говорити, але слідству був потрібен свідок. Слідчі КДБ, що приїхали до Омська, концентрують свої зусилля на ув’язненому того ж табору Івані Дворянському, який відбуває 10-річний термін ув’язнення за неумисне (в афекті) вбивство людини, що образила, на його думку, його сестру. Спочатку Дворянський опирається зусиллям слідчих і передає «на волю» записку про тиск, якому він піддається, — погрозам і обіцянкам. За кілька місяців до суду Дворянського ізолюють від решти в’язнів, поміщають до карцеру. Ми не знаємо, що там з ним роблять. Через місяць він надає необхідні свідчення, які й лягають в основу нової справи Мустафи Джемілєва. З моменту порушення справи Мустафа тримав голодування, і це нас дуже хвилювало. (У суді Дворянський від своїх свідчень відмовився, але суд не звернув на це уваги.      — Б. С.) Я написав листа Мустафі, в якому умовляв його припинити голодування, що тривало вже 9 місяців (з насильницьким годуванням). Мабуть, саме цей лист, про існування якого було відомо начальству, пояснює, чому рідним дали побачення. Голодування Мустафа вирішив припинити. Я був цьому дуже радий».

Сахаров не лише допомагав Джемілєву в ув’язненні. Він продовжував боротися за права кримськотатарського народу. Андрій Дмитрович писав у мемуарах: «Влітку 1978 року Рада Міністрів СРСР ухвалила постанову № 700, що давало органам МВС нові широкі повноваження у виселенні кримських татар з Криму й перешкоді їхньому поверненню до Криму. Ця постанова була формально секретною, але в Криму про неї відкрито і з погрозою говорили татарам у міліції й інших радянських установах. Відповідно до постанови, були створені спеціальні підрозділи МВС (або КДБ?), що проводили жорстокі акції виселення, — з руйнуванням будинків, насильством і погромами. Категорично заборонялися прописка й працевлаштування кримських татар у Криму, продаж їм будинків. Я зателефонував співробітникові ЦК Альберту Іванову, який займався питаннями, пов’язаними з функціями МВС (справи про виїзд і поїздки, становище в таборах, прописка тощо). Я запитав його, чи правильні відомості про постанову № 700. Він відповів ствердно. На мій вислів, що це — національна дискримінація кримських татар і несправедливість по відношенню до народу, що став 35 років тому об’єктом злочинів Сталіна і його адміністрації, він нічого не заперечив, лише сказав: «Так чи інакше, але кримським татарам у Криму робити нічого. Їхнє місце там зайняте. Ми не можемо виселяти українців».

На мою репліку, що ніхто не вимагає виселяти українців, місця в Криму не менше, ніж у будь-якому іншому районі, єдине, що треба, — покінчити з національною дискримінацією, Іванов нічого не відповів. Я написав великого листа про долю кримських татар у СРСР, про національну дискримінацію і їхню загальнонародну мрію про повернення до Криму, за яку вони борються законними ненасильницькими методами. Цього листа я надіслав Генеральному секретареві ООН Курту Вальдхайму й постійному представникові США в ООН Ендрю Янгу».

Відповідей на ці листи, так само, як і на лист Брежнєву, відправлений до 1979 року, де наводилися численні факти свавілля проти кримських татар, Андрій Дмитрович так і не отримав.

А вже в перебудовному Радянському Союзі, під час візиту до Рима, Андрій Дмитрович зустрівся не лише з Папою, але і з кардиналом української Греко-католицької церкви. А виступаючи на З’їзді народних депутатів СРСР, він особливо підкреслив: «Абсолютно недопустимо, що досі не отримала офіційного статусу Українська Католицька церква». Сахаров, як відомо, прагнув збереження Радянського Союзу, але в іншій формі — як демократичної федерально-конфедеративної держави. Незадовго до смерті він розробив і опублікував досить утопічний проект конституції Союзу Радянських Республік Європи й Азії, який мав виникнути замість СРСР на основі нового Союзного договору, в якого вже не було шансів бути втіленим у життя. Але, думаю, якби Сахаров дожив до незалежності України, він би був її щирим прибічником і підтримав би своїх соратників з правозахисної боротьби, які також боролися й за незалежність України.

Дякуємо: incognita.day.kiev.ua

О admin

Оставить комментарий

Ваш email нигде не будет показан. Обязательные для заполнения поля помечены *

*