Закарпатець доктор Кирило Митрович та його родина

Дослідник життя й діяльності філософа-полтавця Григорія Сковороди

У своїй статті «Автентичність — ідеал нашої доби», що була опублікована у знаменитому діаспорному часописі «Сучасність» за лютий 1961-го року її автор д-р Кирило Митрович, що замешкав тоді у Франції, зокрема писав: «Уважний спостерігач світоглядових шукань та орієнтацій нашої доби легко може помітити існуючий контраст між наполегливістю цих шукань та їхньою незавершеністю, відкритістю. Пересічному сучасникові це видається скептицизмом, іноді агностицизмом, інколи — «реалізмом», іншим разом — нігілізмом, матеріялізмом або суб’єктивізмом доби. Для обґрунтування всіх цих «ізмів» він знаходить багато ілюстративного і доказового — на його думку — матеріялу в сучасній філософії, літературі та мистецтві: «нігілізм» Ніцше, скептицизм Жіда, науковий натуралізм Гекслі, песимізм Камюса, безвихідність Ґріна, суб’єктивність Пікассо, еротизм американських авторів, порожній волюнтаризм Сартра, агностицизм Гайдеґґера або хоч би й практичний нігілізм Саґан. Це прикре й нудне перерахування «ізмів» та декількох відомих імен боляче вражає своєю побіжністю; вражає при цьому і самопевність пересічного нашого сучасника. Одначе виникає невідхильне питання: куди ж прямує світоглядова думка нашої доби, чи мають і що мають спільного всі ці та інші сучасні автори, які надії залишають вони людині!..».

З ліва до права — д-р Митрович Кирило, д-р Олекса Вінтоняк, пан Василь Томків, — Мюнхен, — 1992-ий рік

Вперше про доктора філософії Кирила Митровича та його діяльність  я довідався  у другій половині 1990-их років у Мюнхені, коли спочатку спілкування,  а згодом й видав Збірку у вибраних праць зв’язкової генерала Тараса Чупринки (Романа Шухевича) Ірини Савицької (Козак)-«Бистрої» «На буремних шляхах визвольної боротьби». До речі, у повоєнний час, 1946 року, якраз Кирило Митрович разом з Петром Велечком й нелегально переправили  Ірину Козак-«Бистру» із Праги до Мюнхену.

Український Самостійник, — журнал

Далі я мав тривалі наукові, ділові й товариські контакти із чоловими особами українського визвольного руху та суспільно-політичного життя українців на еміґрації, людьми, які особисто знали Кирила Митровича, — зокрема, — із засновником  українського видавництва «Дніпрова хвиля» у Мюнхені проф.Олексою Вінтоняком, головним фінансистом ОУН та організатором Збірок на Фонд УПА за кордоном Зиновієм Марцюком, українським журналістом з англійського міста Болтон Ваилем Томківим, як також з  Головою Політичної Ради ОУН за кордоном, одним із очільників знаменитої української фірми-корпорації «Пролог» у США проф. Анатолем Камінським. Я також багато писав про  доктора Кирила Митровича у своїх книгах — «Організація Українських Націоналістів за кордоном в контексті українського державотворення», «Українська Головна Визвольна Рада – ГС ЗС УГВР – ЗП УГВР – Середовище УГВР. – Правно-політичний аспект» та «Краєві позиції та фінанси ОУН і УПА. Допомога українським політв’язням» та «Український демократичний націоналізм в минулому, дії, персоналіях та історичній перспективі. – Постаті і портрети: ЗП (Середовище) УГВР – ОУН за кордоном. Нариси, статті, рефлексії, есе» та згадував впорядковуючи книгу професора Анатоля Камінського ««Пролог» у холодній війні проти Москви. Продовження визвольної боротьби із-за кордону».

Діонісій Митрович

Тут слід, мабуть, зупинитися на історії сторення та діяльності знаменитого еміґраційного часопису Сучасність», до якого так часто дописував д-р Кирило Митрович. Це був  місячник літератури, мистецтва, суспільного життя, він виходив спершу від 1961-го року впродовж трьох десятиліть у Західній Німеччині (Мюнхен), а потім у США на незалежній Україні. Часопис постав на базі двотижневика «Сучасна Україна» і місячника «Українська Літературна Газета», які видавало Українське товариство закордонних студій. Головні редактори в той період були — Іван Кошелівець (1961-1966 і 1976–1977), В.Бургґард (1967–1970), Б.Кравців (1970-1975), М.Скорупська (1978), Юрій Шевельов (1978-1981). Видавець був пов’язаний з Закордонним Представництвом УГВР, але «Сучасність» мала непартійний характер, і в ній брали участь діячі культури, науки, громадського й політичного життя незалежно від політичних і світоглядових переконань; серед інших — Емма Андієвська, М.Андрієнко-Нечитайло, В.Барка, Ю.Бойко, Б.Бойчук, В.Бургґард, В.Вовк, Я.Гніздовський, М.Галів, В.Голубничий, С.Гординський, о.І.Гриньох, Олекса Ізарський, А.Камінський, Б.Кордюк, І.Коропецький, Г.Костюк, І.Кошелівець, Б.Кравців, В.Кубійович, Ю.Лавріненко, В.Лесич, І.Лисяк-Рудницький, І.Майстренко, В.Маркусь, К.Митрович, П.Одарченко, О.Пріцак, М.Прокоп, С.Процик, Е.Райс, Б.Рубчак, У.Самчук, О.Стефанович, В.П.Стахів, Ю.Тарнавський, Б.Цимбалістий, Ю.Шевельов, Р.Шпорлюк. «Сучасність» багато уваги присвячував питанням Руху Опору в Україні і друкувала твори його діячів (І.Дзюби, І.Калинця, Л.Лук’яненка, В.Мороза, Є.Сверстюка, І.Світличного, В.Симоненка, Ґ.Снєгірьова, М.Холодного, В.Стуса, В.Чорновола) та ін. самвидавні матеріали. «Сучасність» інформувала про культурні, національні, соціальні, політичні, економічні, демографічні процеси в Україні, в СССР і в комуністичному блоці, інформувала про духові течії Заходу. Аналіз подій в СССР і УССР на сторінках «Сучасності», зокрема критика політики національної дискримінації й русифікації немосквомовних республік, накликала на неї часті напади на сторінках совєцької преси.

Пластуни Бельгії, учасники походу під час Першого Конґресу Українців Бельґії, Брюссель, 21-го жовтня 1948 року, в однострої — Кирило Митрович

«…Іншими словами, тут ми мали, — писав у своїй книзі про «Пролог» професор Анатоль Камінський, —  справжній  політичний і науковий плюралізм. На марґінесі додам, що подібний плюралізм  був теж у літературній ділянці, де друкувались письменники і поети різних жанрів та напрямків, за виїмком, самозрозуміло, літературної халтури «соціалістичного реалізму». Натомість від початку 1989 pоку друкувались вже автори з України, такі як, наприклад, Микола Рябчук, Леонід Новиченко, Віталій Дончик, Григорій Кочур й інші. Треба відмітити унікальність «Сучасності» в тому сенсі, що хоча її фінансувало ЗП УГВР («Пролог» чи «Українське товариство закордонних студій»), журнал не був органом ЗП УГВР, а радше авторів, які у ньому друкувались, і в тому теж і полягала його всеукраїнськість, його соборність. Видавництво «Сучасність» видало багато самвидавної літератури, у тому числі поезії Василя Стуса «Палімпсести», Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», «Українська інтеліґенція під судом КҐБ», матеріали з процесів В.Чорновола, М.Масютка, М.Озерного і інших (1970), «Есеї, листи  й документи» Валентина Мороза (1975) та ряд інших праць самвидавних авторів. До речі, якраз «Пролог» і «Сучасність» видали найбільше самвидавних матеріалів  з-поміж усіх  видавництв в діаспорі. Окремо слід згадати про спеціальну техніку розповсюдження «Сучасності» та інших видань, виготовлених у «ліліпут них» (малорозмірних) формах на дуже тонкому папері, які перекидалось в Україну всіма можливими тоді способами (у свій час теж повітряними або газовими балонами), таємним перепачкуванням тощо….».

Сковорода Григорій, — Збірник наукових праць — дослідження, розвідки, матеріали

Як на мене, важливими були теж контакти з українською людиною поза Україною — туристами, відвідувачами, професіоналами, дипломатами, артистами в ході проведення різних заходів на міжнародних конференціях. «…Дуже активними на відтинку контактів з дипломатами УССР були Євген Стахів, Микола Галів й інші, — згадував професор Анатоль Камінський,  — На студентському відтинку не менш активним був Роман Купчинський, Роман Мац і їхні колеґи. Обидва були присутні також на різних мистецьких імпрезах українських совєцьких ансамблів у різних містах. Важливою була присутність наших людей на різних міжнародних з’їздах, конґресах, конференціях і подібних заходах, в яких брали участь совєцькі представники. Про це автор переконався особисто, як керівник груп «Прологу» чи то на Історичному конґресі в Стокгольмі (Швеція), в якому брав офіційно участь д-р Богдан Галайчук, чи на Виставці УССР в Марселі (Франція) в 1957 та 1958 роках разом з д-ром Кирилом Митровичем і проф.Павлом Шумовським; на Міжнародній виставці в Монреалі (Канада, 1967), на Міжнародній виставці в Осака (Японія, 1970), на Олімпіадах в Римі у 1960 році і 1962 pоку, як також у Мюнхені в 1972 році, як теж на Міжнародному з’їзді молоді в Ґельсінкі (Фінляндія), в якому брали участь (тоді ще студенти) Марта Богачевська, С.Слюзар, Леонід Рудницький, Іван Миґул, Ігор Зубенко й інші, на  гастролях ансамблю Вірського у Венесуелі та низці інших того роду імпрезах. Основним прицілом, однак, залишався завжди народ на Рідних Землях, українська людина на місці в Україні. Варто теж згадати про те, якщо йшлося про інформування української людини на материку про міжнародні події, то воно було об’єктивним, оперте на різних джерелах і різних опініях, але подаване крізь призму української точки зору…».

Дещо пізніше через соціальні мережі я запізнався з сином доктора Кирила французьким дипломатом Богданом Митровичем, який в різний час зокрема писав до мене,  відповідаючи на мої питання, що «Кирило Митрович народився 21-ого жовтня 1926 року, в Хусті (тепер — Закарпатська область), в патріотичній родині. Батька розстріляли мадярські окупанти в  1939 році в Хусті,  тато почав студії гімназії в 1938 році, університетські студії почав в 1946 році в Празі на Карловому університеті. Еміґрував до Західної Німеччині в 1946 році, де продовжував студії в Українському Вільному Університеті. У 1947 році одержав стипендію в цьому Університеті, який закінчив докторатом з філософії. Від 1956 року замешкав у Франції, в Парижі, де одружився з Марією Столяр. В родині народилися три сини Богдан, Мирон і Роман. Працював професором філософії в Українському Вільному Університеті в Мюнхені та у французьких ліцеях.  Від студентських років і  в подальшому Кирило Митрович брав активну в громадському житті, був активним пластуном, наразі є дійсним членом НТШ, працював довголітним членом редколеґії журналу «Сучасність», деякий час був очільником бібліотеки імені  Симона Петлюри в Парижі та Центрального Комітету Українських громадських організацій у Франції. Професор Кирило Митрович є автором наукових публікації українською та французькою мовами, зокрема, про Григорія Сковороду. Брав активну участь в обороні та повідомленнях про українське  релігійне життя, зокрема в часописах «Обнова», «Пакс Романа», «За Патріярхат». — 14.02.2017». — «Дорогий Олександре, пише в іншому своєму листі Богдан Митрович, — Іван Кошелівець та Емма Андієвська, кожного разу до нас приїждали, коли побували в Франції. Мій брат і я в Мюнхені, теж були в них, вони нас повезли до Баварських Альп, і там провели гарний час. То були добрі наші знайомі…  Дякую за гарну статтю. (-) Богдан. — 04.11.2017». — «Дорогий Пане Олександре, звертаюся до Вас за інформаціями про Середовище УГВР, «Пролог» та «Сучасність» в Києві. Бо декілька людей мене питалися в Парижі включно з моїм батьком, який Вас поздоровляє, але  мені відомо, що, на жаль, воно вже не існує. Я пам’ятаю, що  на початку самостійности «Сучасність» мало осідок недалеко вул.Володимира в Києві. Тоді я там зустрінув  одного із редакторів, який вже тоді говорив про загрозливе становище квартальника.  Мені хотілося знати, чи дійсно існує представництво того середовища в Києві, і як Ви зможети мені подати точну інформацію, я буду Вам вдячний. Вітаю Вас з Новим Роком! (-) Богдан, 04.01.2019». – І далі: «….Мав нагоду зустрінути Миколу Лебедя, перебуваючи у «Пролозі» в Ню-Йорку на запрошення Романа Купчинського. Тоді зібралися всі співробітники, щоби відзначити народини Ніни Ільницької, що там працювала. — То було під час літа в 1983 році…»

Митровичі

            Від недавнього часу я почав докладніше вивчати творчість д-ра Кирила Митрович, віднайшов його численні статті про українську історію, філософію, дійсність та визвольні змагання, як також про сучасний екзистенціалізм у часописах «Сучасність» та «Український Самостійник», дещо  було опубліковано навіть у  французьких філософських журналах. Але особливо мене, як полтавця з походження, зацікавило те, що д-р К.Митрович опублікував низку статей присвячених філософії нашого земляка ґеніального Григорія Сковороди, пам’ятник якому авторства знаменитого Івана Кавалерідзе є при центральній вулиці у моїй родинній Лохвиці. Кирило Митрович зокрема стверджує, що якраз Григорій Сковорода започаткував нову добу в українській культурі шляхом літературного і світоглядного впливу на Тараса Шевченка та інших членів Кирило-Мефодїівського братства, Івана Франка й Памфіла Юркевича. Професор К. Митрович, відзначає, що сковородинівська «свідомість спільності морального і культурного життя  слугували однією з основ для виживання і відродження національної своєрідності українського народу у першій половині XIX ст. всупереч системі культурного, політичного і соціального гніту, нав’язаного Україні автократичним і шовіністичним царським режимом у часи правління Катерини II». Із праць закарпатця Кирила Митровича про полтавця Григорія Сковороду  мені відомі такі  — «Г.Сковорода – типова фігура доби просвітництва в Україні» (німецькою мовою), «Платонічні елементи у філософії Сковороди», «Філософські дослідження зростання інтересу до творчості Сковороди в 20-і роки в Україні» (французька мова, пізніше — українські переклади) та «Портрет Сковороди»,  поміщений у часописі «Сучасність» в ч.11 за 1972-ий рік.

Митровичі —  пані  Марія  та д-р Кирило зі своїм сином

Вахляр зацікавлень професора Кирила Митровича – занадто широкий й дуже глибокий, про нього можна судити, виходячи хоча б із назв його деяких праць:  «Автентичність – ідеал нашої доби»,  «Раціональна та екзистеціяльна певність»,  «Нові аспекти соціяльного життя»,  «Чи генерал де Ґолль відкриває залізну завісу», «Поезія Емми Андієвської: міт і містика»,  «Оспорювання – нова площина суспільних відносин»,  «Світ кольорових структур Гуцалюка»,  «Політичні концепції і політична практика»,  «Слабості і сила французької демократії»,  «Іконографічний світ Омеляна Мазурика», «Чи дійсне пробудження від опіюму, або круті шляхи французького прогресизму»,  «День Івана Франка у Сорбоннні», «Об’єднання Европи і Україна. Історичне, культурне й політичне роздоріжжя», «Іконографічні візії», «Світ доктора Жіваґо»,  «Недодумана революція». «Наукова політика чи рутина»…

Особливим, як на мене, періодом діяльності Кирила Митровича є його праця в суспільно-політичному журналі «Український Самостійник», що виходив у баварській столиці Мюнхені впродовж 1957-1975 років, як продовження однойменної газети. Цей часопис належав до провідних еміґраційних видань, котрі відзначалися аналітичним підходом до подій, явищ, процесів української історії та дійсності. У статті в Енциклопедії Українознавства підкреслено, що часопис «був форумом обговорення різних суспільних, політичних, культурних і церковних питань, зокрема, багато уваги присвячував проблематиці УССР, діаспорі, національним меншостям та взаєминам українців і сусідів». У заголовку досліджуваного видання не було прямого зазначення приналежності до конкретного політичного середовища діаспори, хоча відомо, що «Український Самостійник» був напівофіціозом Організації Українських Націоналістів за кордоном (т.зв. «двійкарів»), тобто третього крила поділеної ОУН, яке обґрунтовувало і дотримувалося позицій т.зв. «демократичного націоналізму», про який я (чи не одинокий у материковій Україні) докладно писав у багатьох своїх книгах та дописах. Тут варто підкреслити, що інтелектуальне осердя цієї частини ОУН знаходилося переважно у США, і цим можна частково пояснити «незашорений» демократичний підхід до аналізу одвічних українських проблем. «Український Самостійник», зокрема, на відміну від інших журнальних еміґраційних видань, сміливо й арґументовано порушував на своїх сторінках питання українсько-польських та українсько-єврейських відносин, очевидно, з метою зняття багаторічних нашарувань непорозуміння, відвертої неправди, які ще донині культивуються в середовищі наших неприятелів.

Юлія Присяжна-Гапченко зазначала, що «…жанрова палітра журналу 1974 р. збагатилася звітом Кирила Митровича «Комунізм і жидівське питання» про доповідь професора Анні Кріґель в ізраїльському культурному центрі Джефройкін у Парижі 26 червня 1974 р. Характерною особливістю цієї публікації є те, що К.Митрович дає оцінки окремим твердженням доповідача, зауважуючи, що її дослідження гідне уваги українського слухача, тому що процес самоусвідомлення євреїв-соціалістів має аналогію в українському минулому, в якому, однак, через історичні умови він не міг дійти доктринального та політичного завершення. Цей процес закінчувався інколи індивідуальним самогубством діячів, що не мaло великого значення для історичного процесу в Україні та поза нею. К. Митрович відзначає важливу місійну роль євреїв у духовному та політичному європейському процесі…».  Кирило Митрович підсумовує: «Якщо йдеться про зацікавленні українського читача цією тематикою, то хочемо підкреслити, що і нам самим і іншим націям треба зробити багато висновків. Було б цікаво, напр., застановитись, наскільки історичний російський месіянізм «фатально» сполучився із соціялістичним месіанізмом і наскільки він сьогодні є здібним до самоусвідомлюючої аналізи, а чи він, свідомо чи несвідомо, продовжуватиме російсько-соціялістичну містифікацію. Натепер є ясним, що жидівські соціалісти, котрі спричинились до розробки соціялістичної ідеології, зберегли здібність критики, оцінки й переоцінки історичних процесів і їхньої ролі в них..».  В іншій своїй статті «Жменька вражень із Ізраїлю»  К.Митрович зокрема пише: «…Усвідомлення спільної боротьби в Україні проти національної дискримінації, а в цілому проти імперіалістичної політики Москви, що виявляється в ненависти і знищуванні всього українського й жидівського вимагає конче нав’язування, затіснення і посилення спільної дії. На цьому полі треба наполегливо працювати… Жиди  весь час перебування в діяспорі кожнорічно повторяли привіт «за рік в Єрусалимі!». І нарешті у могутній напрузі зусиль, з непохитною вірою і рішучістю вони здійснили це своє прагнення. З біблійних часів і до сьогодні світ має в чому вчитись від народу Святої Землі».

Митровичі — батько з синами

Хотілось би ще зауважити, що статті д-ра Кирила Митровича п.н. «Комунізм і жидівське питання» та «Жменька вражень із Ізраїлю» чи не вперше в материковій України були поміщені у впорядкованому мною в 2006-му році  Збірнику «Українці і євреї»». У цій книзі, між іншим, мною було подано розвідки, міркування та статті як єврейських (Ізраїль Клейнер, Йосиф Ліхтен, Бен Ціон Ґольдберґ, Соломон Ґольдельман), так і українських авторів, крім Кирила Митровича, ще – Євгена Стахіва, Василя Маркуся, Миколи Галіва, Михайла Добрянського, Михайла Марунчака, Василя Томківа, Омеляна Рев’юка та Богдана Кордюка.  До речі, професор, журналіст й редактор  Богдан Кордюк, збірку вибраних праць якого «Із міркувань на різні теми» я також впорядкував та видав у тому ж таки 2006-ому році, — був редактором  часопису «Український Самостійник», до якого частенько дописував д-р Кирило Митрович, й  також  писав на теми українсько-єврейських відносин, зокрема  у своїх статтях  «Процес Айхмана», «До українсько-єврейської дискусії, «Загрожений Ізраїль»,  «Соломон Ізраїлевич Ґольдельман» та багатьох інших. Переконаний, що докладний аналіз творчої, наукової й літературної діяльности д-ра Кирила Митровича заслуговує на окрему ґрунтовну працю досвідченого дослідника.

Митрович Марія (третя з ліва у першому ряду) серед українок

Стосуючись діяльності Кирила Митровича на різних відтинках громадського життя, слід зауважити, що він відіграв помітну ролю в діяльності Центрального Союзу Українського Студентства, Українського Студентського Спортового Клюбу, Українського Патріярхального Світового Об’єднання за Єдність Церкви і Народу (як секретар) та Пласту. Пан Кирило був також визначним спортовцем. Микола Дейчаківський, лікар і визначний діяч українського національно-визвольного руху, пишуючи про спортове життя української молоді на чужині у повоєнні роки зазначав, «…що ми Український Студентський Спортовий Клюб, проте не всі наші змагуни були «бона фіде» студентами. Деякі може закінчили середні школи й збиралися студіювати, деякі може звалися студентами, бо жили в той час у Фіріхшулє, що була й студентським гуртожитком, а деяких ми брали просто тому, що ми потребували грачів, яких серед студентів не було. Та система зобов’язувала кожного перебирати відповідальність за протилежного противника і вимагала щільного криття. Крім того тренер підкреслював потребу контролювати м’яч, коротких подач і комбінацій, виходу на позиції, плянованих акцій і співпраці всіх ліній і поодиноких співграчів. За цей, хоч і короткий час Баєра, УССК зробив великий поступ, зокрема оборонні лінії опанували вказувану нам систему в грі і стали найсильнішою частиною нашої дружини. Та на жаль, матеріяльні умови не дозволили нам на довгий час оплачувати тренера; крім того, нашою Ахілесовою п’ятою були ще й постійні зміни в складі дружини. Тільки п’ять грачів: два брати Кравченюки, Любко Стасюк, Левко Стадниченко і я перетривали всю кампанію УССК-у. їз тих, що затрималися в пам’яті з різних часів були в УССК-у: Турянський, Шеремета, Сорочинський і Древницький — на воротях; в оборонних формаціях — Петрів, Роман Бойко, Циган, Тесяюк; в нападі — Михайло Звонок, Смішкевич, Ахіль Хрептовський, Кирило Митрович, Влодко Благітка, Купецький, Колодій, Паш, Єзерський, Юркевич, Богдан Бойко, Петро Величко та інші, прізвища яких я вже й позабував… Одного разу ми мали велику проблему з Кирилом Митровичем. Ми мали їхати на змагання до Бамберґу. У п’ятницю Кирило каже, що на змагання він не поїде, бо наш поїзд відходить о годині 7-ій ранку і він не зможе бути на Службі Божій, якої він ніяк не може пропустити. Хоч ми всі були християни, але цього нам уже було забагато і, річ ясна, ми хотіли зіґнорувати таке його виправдання. Та він настоював на своєму і ми були в крапці. В суботу Кирило сказав нам, що він знайшов розв’язку. Він довідався, що в якомусь костелі коло Макс II Денкмаль відправляється перша Служба Божа о год. 5:30 ранку. Тому що в той час іще не ходять трамваї, він пішки піде з Рамерсдорфу до того костела, а по Службі Божій долучиться до нас на залізничній станції. Так він і зробив. Тільки ми вже в поїзді, сьома година ось-ось, а Кирила нема. Поїзд рушає, а тут Кирило пробігає через браму і бігом доганяє й ловить останній вагон поїзду. Хоч він завдав нам багато клопоту, то коли вже аж такі високі принципи і він зумів знайти спосіб полагодити справу, від нас мав він заслужений респект….»

Митровичі — батько Кирило та син Богдан

             Кирило Митрович викінчив в Лювені (Бельґія) у тамтешньому університеті  філософічний факультет, а згодом там таки захистив свою докторську працю про екзизталістів, був головою осередку ЦЕСУС-у,  коли ще був  студентом університету та активним в Пластовій станиці й Спілці Української Молоді в Бельґії. Ярослав Пришляк, відомий український громадський і політичний діяч, журналіст і письменник у своїй книзі спогадів «За Україну! Записки члена ЗП УГВР» основну увагу приділив першим рокам становлення та діяльності СУМ в Бельґії: «…Спілка Української Молоді в Бельґії — це перша крайова одиниця, що повстала поза Німеччиною, де в 1946 році відновлено СУМ на чужині. Вже в 1947 році, з приїздом українських ДП-істів з таборів ІРО в Німеччині до праці в копальнях вугілля Бельґії, були створені перші осередки СУМ-у, щоб в березні 1948 року оформитися під одним проводом Крайового Комітету. Основоположниками СУМ-у, що вклали чималий труд на початках творення й розвитку, були перший голова інж.Володимир Мацьків (1948), який виїхав вкоротці до Канади, другий голова інж.Генріха Цимбала (1949-1951) виїхав до США, інж.Зенон Янківський, кол. фінансовий референт, виїхав до Канади, д-р Кирило Митрович, колишній культурно-освітний референт і його дружина Марія Столяр, референт Юного СУМ-у, вибули на постійний побут до Парижу. Інші колишні члени Крайового Комітету (КК), та багато керівних членів поодиноких Осередків, пороз’їздилось по різних країнах, де звичайно включились в громадську роботу на місцях. Небагато осіб з членів основників залишилось у Бельґії… Про розмір і засяг праці СУМ-у в Бельґії вказують деякі статистичні цифри. В 1950 році, коли відбувався ІІІ-ий Крайовий з’їзд, СУМ нараховував 760 членів у 23 Осередках. За підзвітний діловий рік відбуто 293 звичайних сходин, 120 святочних сходин, академій чи імпрез, прочитано 134 рефератів, відбуто 5 обласних Здвигів та один величавий Крайовий Здвиг з 570 сумівцями. Впродовж ділового року діяло 11 хорів, 5 танцювальних балетів, 9 драматичних гуртків, відбувались 3 курси французької мови та два курси для неписьменних.  В 1951 році цетральною проблемою в культосвітній роботі було нивчення українознавства. Розроблено програму, основано іспитові комісії, переведено перші іспити. Успішно склали іспити 150 сумівців. В загальному в Осередках відбулося 141 лекцій українознавства, 84 гутірок, 67 святочних сходин або академій, 48 концертів, прочитано 98 рефератів. В терені було діяльних 12 драматичних, 8 хорових і 6 балетних гуртків. Три Осередки провадили шоферські курси, з практичними їздами включно. За ініціятивою проф.І.Витязя основано в Шарлеруа Народній Університет, в якому навчалося 35 сумівців. Проф.І.Витязь , починаючи від 6 квітня 1952 року, коли утворено Виховну раду при КК СУМ-у, був довгі роки головою Ради.  В тих роках СУМ виявився в Бельґії найбільш динамічною і життєздатною організацією. На жаль, її дальший ріст був постійно перериваний еміґраційною течією, яка забирала переважно найактивніший елемент. Приходилось завжди працювати над створеними дальшою еміґрацією прогалинами, щоб втримати організацію в дії… Перший Здвиг відбувся 1948 р. у Льєжі, це була перша масова маніфестація українства в цій країні. Молодь ставила тут тільки перші свої кроки і тому символічно звучала тоді назва Здвигу — «Міжосередкове Свято Весни». Це була справжня весна організованого молодечого життя в Бельґії. Незабутнім залишився також другий сумівський Здвиг в 1949 році в Шарлеруа, під ґаслом «Бог і Батьківщина», на якому був присутній Владика Кир Іван Бучко. Третій Здвиг в 1950 році в Отраж був вершком організаційного закріплення сумівського руху в Бельґії, де було зложене перше приречення сумівців, що пройшли іспити українознавства першого ступеня. Четвертий Здвиг в 1951 році в Льєжі відбувся в присутності членів Центрального Комітету СУМ-у, що в той час відбував свою конференцію в Бельґії. П’ятий Здвиг в 1952 році в Ля Лювієр, під гаслом «Честь України — Готов Боронити», відзначався тим, що проходив під час зливного дощу, що одначе не міг перешкодити в його відбуттю. Виступ хору і балету «Гомін України» з Ліль (Франція) надав був справді мистецького завершення тому здвигові. Шостий Здвиг, що відбувся 30 серпня 1953 р. в Намюр, проходив під гаслом «Воля України — наша мета». На цьому Здвизі 58 сумівців по іспитах українознавства, зложили приречення скріпити й освятити своє бажання боротись за волю України. На цьому здвизі вперше українська дітвора, на закінчення Дитячої Оселі, виступила з пописом у мистецькій програмі. Шостим Здвигом закінчено п’ятилітній шлях сумівської праці в Бельґії і розпочато новий етап з новою вірою в остаточне осягнення своєї, мети. Сьомий Здвиг відбувся 29 серпня 1954 року в Намюр, в присутності понад 600 учасників. Тим Здвигом відзначено тристаліття боротьби України з Москвою. Мистецьку програму Здвигу виповнили учасники Дитячої Оселі не тільки співами й деклямаціями, але також ритмічними вправами, танцями й хороводами. Виступали два відомі співаки баритони Т.Хітченко й Олег Нижанківський зі Швейцарії. Восьмий Здвиг вже втретє відбувся 28 серпня 1955 року в Намюр, в присутності понад 600 учасників. Тим Здвигом відзначувалося 1000-ліття прийняття християнства княгинею України св.Ольгою. Величавість цього Здвигу позначилась присутністю Архипастиря скитальців Кир Івана Бучка. Участь у Богослужбі представника місцевого Єпископа і багатьох інших вищих духовних і світських достойників свідчили про шану, яку прийшли вони зложити українській спільноті…».  Таким чином, СУМ у Бельґії, культурно-освітним референтом якого був д-р Кирило Митрович, а референтом Юного СУМ-у його дружина Марія Столяр, зі своїми Здвигами й участю в усіх національних маніфестаціях надавав нашому громадському життю в Бельґії елементу організованости і дисципліни, що приковувало також увагу чужого оточення, а тим самим залишило раз на завжди для українців марку найкраще організованої національної групи…».

Сучасність, український часопис

Захоплення працею в Пласті у Кирила Митровича почалося, мабуть, ще до початку Другої світової війни. Один із організаторів Пласту на Закарпатті Степан Пап «Пугач» (1917-1990), український релігійний і громадський діяч, історик, член крайової екзекутиви ОУН, вояк «Карпатської Січі», священник, автор брошури «Обвинувачую Мадярщину» й угорський політв’язень писав у своєму дописі «Пластуни в політичних подіях 1938-1939 роках»:  «…Мадярські аґенти спровадили до Хусту ще й багато селян з Ізи, твердині партії Фенцика, що теж запродав Закарпаття мадярам. В товпі народу, що слухає мадярських аґітаторів, розмістились «Самітні Рисі». Своїм криком перебивають промовцям. До них придаються свідоміші міщани. На бальконі городського дому показався учитель Діонисій Митрович, довголітній учитель горожанської школи, чесний і поважний чоловік, свідомий українець. Мадярони не пускають його на балькон, не хотять допустити його до слова. Тоді він сходить на долину, розвиває і підносить угору синьо-жовтий прапор. На нього накидається роз’ярена товпа. Прискочили відділи пластунів, члени Народньої Оборони і під проводом Самітніх Рисів розігнали товпу. Мадярські аґенти й їхні прихвостні опорожнили балькон. На нім тепер уже спокійно виступив учитель Д.Митрович. Промовив до народу. Над городським домом у Хусті замаяв український прапор. Хустські пластуни розбіглися по хатах. Треба було правильно інформувати народ, щоб не дався звести мадярськими агентами і їхніми запроданцями. Мадярони вже більше не відважились на маніфестацію. Пластуни вирвали Хуст із їхніх рук. Мадяри цього не простили. По окупації Хусту в березні 1939 р. вони розстріляли і Митровича і Блистова…».

Часопис За Патріярхат

Останній Кошовий ужгородських куренів, пластун скоб Михайло Козичар, що поляг на Краснім Полі в обороні Карпатської України, говорив: «Над землею кн. Корятовича замаяв жовто-блакитний український прапор. Наспів час, коли має здійснитися наша Національна Правда, що взяла свій початок від Великого Володимира, що за неї боровся Богдан Хмельницький і умирав Іван Мазепа, що за неї кривавилось українське серце під час визвольних змагань та за яку пролилась українська кров на паризьких і роттердамських вулицях. Ми, молодь Закарпаття, жили цією одною Національною Правдою. Це підкреслюю тому, щоб дехто не думав, що він своїм проектом показує більшу відданість нашому народові від тої, що її плекають і відчувають у своїх серцях українські пластуни. У часах, коли чужий нам дух по наших школах убивав у нашій молоді українське почуття, українська молодь гуртувалася в організації Українського Пласту. І тоді не було на Закарпатті іншої молодечої організації, хіба на папері. Тоді Український Пласт і лише Український Пласт виховав закарпатському народові нову, характерну людину, готову до великого чину. За нами наш власний пройдений шлях, за нами тисячні ряди юнаків і юначок, ми зорганізовані, ми маємо свої традиції, тому нам належить рішальне слово. А цим рішальним словом не може бути лише те, що — ми і надальше лишаємося незалежною пластовою організацією!»

Сестри Столяр — старша за віком Галя та менша Марія, — довоєнна світлина

Слід окремо написати й про дружину Кирила Митровича – пані Марію, яка по закінченні  Другої світової війни, також у 1946  році,  також одержала  стипендію на студії  у Льєжі (Бельґія). Марія Столяр, яка народилась 22 травня 1927 року також у священичій  родині отця Теодора і паніматки Ольги з дому Олексишин. В родині було три доньки — Ліда (в заміжжі — Лугова), яка натепер живе у Канаді, Галина,  що загинула у тюрмі Берліна у 1942 році і Марія.  Марія, як і її дві сестри, з родинного гнізда винесла любов до Української Церкви, народу й України. Микола Галів писав про пані Марію Митрович (Столяр): «…Незмінний  життєвий девіз – служити і працювати для  Української Церкви і народу Марії випливав з родинно патріотичної хати.  Середню освіту закінчила у Львові. Вже в гімназійні роки стає членом Юнацтва ОУН. 1943 році поступила  на студії  медицини і водночас бере активну участь  в ОУН. З рамені ОУН була вислана  до Відня. На жаль, по дорозі   була перехоплена  поліцією і заслана на примусову працю до Німеччини. Згодом потаємно покидає місце праці і таки добивається до плянованого  Відня. Тут  Марія, як студентка медицини, улаштувалася на працю у д-ра  Зощука. Вони займались  висилкою ліків   через Словаччину в Україну. Продовжила  студії  медицини  у Парижі у роках   1952-54. Водночас  вона  брала активну  участь  у студентському житті  і деякий була  головою студентської громади  Парижа. У тих же п’ятдесятих роках минулого століття Марія  співпрацювала з журналом Товариства Української Студіюючої Молоді ім.Міхновського (ТУСМ) –«Фенікс», який  з’являвся у Мюнхені, головним редактором  якого був Василь Маркусь, а автор цих рядків  адміністратором  і коректором…».  Марія Столяр після одруження з відомим українським   студентським і провідним громадсько-політичним діячем у Парижі, д-ром  філософії Кирилом Митровичем, перервала студії, бо треба було займатися родинним життям. Водночас     працювала, як медична асистентка. Подружжя Митровичів належать  до ґенерації  двадцятих років минулого століття, яка росла і формувалась на ідеях боротьби  українського   націоналізму, у час коли Україна була роздерта багатьма  окупантами і  на  арені якої розігралась доля Другої світової війни.  Поруч родинних обов’язків, виховання дітей вони обоє   займалась активною громадською працею. Марія стала членом  Товариства українських  жінок у Франції, а згодом його головою. З цього форуму навела зв’язки з французькими і міжнародними жіночими  організаціями.  Брала участь у міжнародних жіночих  конґресах і студійних  конференціях. На міжнародних жіночих форумах виступала з доповідями  й інформувала про життя  українських жінок та родин під большевицькою дійсністю та діяспорі.  Водночас брала активну участь у громадсько політичному і релігійно-церковному  житті. Виголошувала  доповіді, читала  поезії на літературних   форумах. До кінця життя залишилась членом  ОУН за кордоном і Середовища Української Головної Визвольної Ради (УГВР). — «…Я не еміґрувала, щоб жити, але щоб працювати для України та нашої церкви», — таким був девіз – головна ціль життя  Марії Столяр-Митрович, що 30 грудня 2015 року перенеслась у Божу вічність  у Франції. Микола Галів писав у некролозі, що «Похоронні обряди завершив  Преосвященніший Владика Борис (Ґудзяк), у сослуженні  настоятеля катедри о.Михайла Романюка св.Володимира  Великого у Парижі. Під час  похоронних  Богослужінь  співали  семінаристи з Івано-Франківської семінарії. В особі покійної  муж     — Кирило втратив  вірну подругу  життя,  сини – Богдан, Мирон і Роман – дорогу і назаступиму маму, онучка Галя — любу бабусю, парафія св.Володимира практикуючу і взірцеву  християнку, а  зорганізований жіночий  рух  і українська громада  прикладну громадсько-політичну діячку – українську патріотку. Хай пам’ять  про неї іде з роду в рід. Тлінні останки  Покійної Марії похоронено на цвинтарі в Антоні, де Покійна проживала…».

Столяр (з дому Олексишин) Даряя зі своїми донями — старшою Галею (ліворуч від неї), та меншою — Марією

            Хоча б кілька слів слід написати й про сестру пані Марії МитровичОлену (Галину) Столяр, — видатну діячку ОУН, членкиню в організаціях «Пласт», «Союз Українок», «Просвіта», «Рідна школа», студентському товаристві «Смолоскип». Галя була недопущена польською владою до навчання на медичному факультеті Львівського університету, була змушена залишитися в батьків у Тернополі аж до упадку Польщі.  У 1940 році заарештована органами  НКВД, стала учасницею відомого львівського «Процесу 59-ти» над студентами, який відбувався в січні 1941 року. Спочатку її засудили до розстрілу, але згодом помилували до 10 років ув’язнення та відправили з групою засуджених до тюрми в Бердичеві. Після поспішного відступу «нєпобєдімой і лєгєндарной красной  арміі» їй дивом вдалось врятуватись із атакованої енкаведистами тюрми. Галя Столяр відразу включилась у підпільну боротьбу ОУН з німецькими окупантами. На короткий час була арештована нацистами у Львові, але зуміла втекти. Під прибраним  прізвищем виїхала до Німеччини, де мала бути зв’язковою між провідником «Леґендою» (Климів Іван) в Мюнхені та Україною. Як жертву большевицького терору її було прийнято на медицину в німецькому університеті в Берліні. Під виглядом поїздок додому за харчами вона виконувала доручення проводу ОУН. Галя Столяр була арештована ґестапо в 1942 році, витримала ґестапівські тортури і нікого не видала, розстріляна 27 грудня 1942 року.

Митрович Марія зі своїми синами

…Племінник Марії Митрович (Столяр) та Галі Столяр відомий кінопрод’юсер й режисер українського походження  Юрій Луговий говорив в одному зі своїх інтерв’ю «…Мене чекає ще один незавершений фільм – «Процес 59-ти». В ньому, власне, і йдеться про процес, який відбувався за радянських часів на Львівщині. На цьому процесі судили молодих людей, років 17-ти, 18-ти. Вони були членами ОУН, і це спричинило відкриття проти них судової справи. Я мав нагоду спілкуватися з 9 особами — останніми живими учасниками процесу. І я дуже радий, що я встиг зняти їх для свого фільму. До того ж, моя тітка Галина Столяр також була учасницею процесу. В неї була жахлива смерть, її забили німці в Берліні в 1942 році. На її честь названо вулицю в Бродах…».

Столяр Галина

Ось такими були мої міркування після дослідженого, прочитаного й передуманого про життя та діяльність доктора філософії, видатного дослідника творчості мандрівного філософа-полтавця Григорія Сковороди  Кирила Митровича, що натепер замешкав у Франції, та про знамениті українські патріотичні родини Митровичів й Столярів.

Підготував Олександр Панченко, — адвокат з міста Лохвиці Полтавської області, доктор права, приват-доцент Українського Вільного Університету (Мюнхен) 

 

Дякуємо: incognita.day.kiev.ua

О admin

Оставить комментарий

Ваш email нигде не будет показан. Обязательные для заполнения поля помечены *

*