Волинь, Полтавщина, Канада й ментальний український хутір…. Любов Василів-Базюк: життя й творчість на українських терезах: книги, листи, спомини, рефлексії…

Велика французька революція поклала початок докорінним змінам уявлень про сутність нації й дала поштовх національно-визвольній боротьбі європейських народів, позбавлених державності. Поняття «нація» в суспільній свідомості відтепер поширюється не лише на аристократичні верстви, а й на весь соціум того чи іншого етносу, що сприяло пробудженню національної свідомості й масовості національних рухів, їх поширенню в низці країн Європи. До того ж національному пробудженню народів сприяла зовнішньополітична позиція революційної Франції, яка відкрито заявляла про свою підтримку національно-визвольних рухів у країнах з реакційними режимами — Австрії, Росії, Пруссії та ін.

Дуже трагічна наша доля, але вона наша, українська, — хліборобська, козацька, чумацька

«Хутір» у концепції знаменитого волиняка, вихідця із Здолбунівщини Уласа Самчука являє собою універсальну картину селянського світу, де впродовж тривалого часу зберігалися найважливіші ознаки українського етносу, його традиції, звичаї, мораль. У своєму романі «Втеча від себе», що вийшов друком в Інституті дослідів Волині у канадійському Вінніпезі майже чотири десятиліття тому, письменник пише про хутір, як про «щось як легенда», на кшталт сакральної національної міфологеми, яка тісно пов’язана з великою містерією українського селянського життя. Хутір і хуторяни були плоттю нашого народу, що асоціювалися з білим океаном, у далечіні якого ходили покоління предків, поверхню якого краяли плугами, даючи плід землі, а ті, хто не лишався на хуторі, а йшов у всі кінці світу і скрізь ніс із собою велику душу. У.Самчук вважав збереження хуторів запорукою існування не тільки окремої родини, алей й цілої української нації, бо там, на хуторі, «..все тут довкруги це ти сам… Суцільна простота, незламна воля, невпинна послідовність, основа основ будівлі буття…». Я народився у натепер «глухому» полтавському селі, як раніше ще мовилося, хуторі Сокириха понад п’ять «з гачком» десятків років тому 29 вересня 1961 року. Мені й досі любі та щемні слова письменника Степан Васильченка, який колись писав: «…На моріжку коло тину сидить уже цілий гурток хуторян; біліють сорочки, видніються кудлаті голови, босі ноги, тихим блиском сяють заспані очі…». — Отой тихий блиск в очах – це щось магічне, суто українське, правічно наше, українське, полтавське й волинське.

Дякуємо: incognita.day.kiev.ua

О admin

Оставить комментарий

Ваш email нигде не будет показан. Обязательные для заполнения поля помечены *

*