Віктор Зелінський

Є в Запоріжжі поблизу мерії міні-вуличка Зелінського. Я завжди з вдячністю думаю про незнаного мені чиновника, який помістив на карту міста достойне ім’я козацько-полковницького роду Зелінських /Зеленських/, а також нашого земляка, останнього з цього роду, генерала Віктора Зелінського. Для мене назва вулиці – цілий пласт історії.
За часів Богдана Хмельницького було 28 козацьких полковників, двоє із них полковник Андрій та Михайло Зелінські – рідні брати. Найбільш славним був брацлавський полковник Михайло. Гордий і вправний рубака відзначився під Жовтими Водами, під Корсунем, під Конотопом. Не корився він ні польському королю, ні московському царю. Богдан Хмельницький та Іван Виговський, цінуючи й героїзм Зелінського, й світлий розум та високу європейську освіту, виряджали його послом до Туреччини, до Польщі й до Москви. Пізніше обоє братів опинилися серед прихильників Петра Дорошенка. Онук Андрія, Дмитро Зелінський, лубенський полковник, свояк і однодумець гетьмана Мазепи. Прихильник створення Великого князівства Руського у федерації з Річчю Посполитою Зелінський був одним із п‘яти втаємничених у плани Мазепи про розрив з Москвою. Після Полтави полковника за наказом царя було ув’язнено,. 1702 року він одержав родовий герб Зелінських, на якому зображена башта, пронизана стрілою. Після Полтави полковника за наказом царя було ув’язнено, його маєтки конфісковано. На засланні у Сибіру Дмитро Зелінський помер. У царських гербовниках з‘явився запис: “Родъ угасшій”.
Та гілка козацького полковника Михайла Зелінського не перевелася. З Вінниччини переселилися на Запоріжжя. Усі чоловіки роду стали вояками-будівничими. Підпоручиком інженерних військ був і Петро Зелінський.
Сталося так, що дружина йому народжувала увесь час дівчаток, а пан Петро мріяв про нащадка. Нарешті, 13 грудня 1864 року з’явився хлопчик. Віктором, тобто переможцем, назвав його татусь. Усе, що Петро Зелінський знав про козаків, про славних предків, він перелив у свого сина. Виколисаний Хортицею та батьківськими розповідями, Віктор і не думав про іншу стезю, крім військової. Невеликі родинні статки не дали хлопцеві змоги одержати платну освіту, тому почав він навчання державним коштом у Псковському кадетському корпусі. Після якого Зелінський закінчив Михайлівське артилерійське училище.
А далі потяглася нудна служба у провінційних містечках Росії, бо на яскраве життя у столиці або у губернському місті явно не вистачало коштів. Тільки 1904 року капітан Зелінський потрапив у вир військових подій російсько-японської війни і виявив свій професійний дар, командуючи гарматним дивізіоном. На щастя, керівництво зуміло помітити й оцінити нашого земляка: йому було надано звання підполковника та найвищу військову відзнаку – офіцерський хрест Святого Георгія ІV ступеня. Десять років прослужив козацький нащадок у Сибіру, одержав чин генерал-майора, посаду командира 6-ї гарматної бригади.
Нова війна різко змінила життя Віктора Петровича. Він потрапив на передову, а взимку 1915 року їхня дивізія попала в оточення. У одному із жорстоких боїв Зелінський був контужений, у важкому стані потрапив полон до офіцерського табору у Мюндені, звідки одразу ж після одужання втік. Генерала доволі скоро впіймали й запроторили до табору втікачів у Бішовсверді, де йому довелося пробути два роки. Вітри перемін повернули Зелінського до офіцерського табору. Поважаючи професійні та людські якості генерала, а також шануючи його козацьке походження, Віктора Петровича обрали не тільки старшим табору, а й почесним головою української громади.
У лютому 1918 року генерал Зелінський сформував і очолив Синю дивізію. Німці, які допомогли полоненим офіцерам звільнитися, одержати обмундирування, злякалися сили, яку самі сформували. Знайшла я у спогадах генерала Олександра Вишнівського (теж народженого в Олександрівському повіті) розповідь про те, як німці пропонували Зелінському здійснити переворот проти Центральної Ради і самому очолити пронімецький уряд. Віктор Петрович рішуче відмовився.
Наприкінці 1918 року Зелінський опинився серед вищого ешелону командування армією УНР, став одним із найдовіреніших осіб Петлюри. Він командував Київським фронтом, пізніше очолив Катеринославський кіш. Зрештою, коли у квітні 1919 року зайшла мова про перехід Південної групи військ на бік червоних, генерал Зелінський поїхав до Бухареста і домовився про вивід через територію Румунії усієї групи військ на Галичину та Волинь.
Наприкінці 1919 року Віктор Зелінський одержав звання генерал-поручника, згодом був призначений головою української місії в Польщі. Довелося запорожцеві у дипломатичних справах побувати і в Румунії, і в Італії. З часом уряд УНР в екзилі підвищив Віктора Петровича до рангу генерал-полковника. Та в жовтні 1921 р. радянська влада домоглася виселення Зелінського з Польщі. За розпорядженням С. Петлюри був направлений у Німеччину. Немолодий, дуже огрядний Зелінський жив самотньо. Він любив ласощі, довгі розмови про козацькі часи, про рідне Запоріжжя. Наслідком спогадів стала його книга “Синьожупанники” (1938 р.).
Упокоївся останній із козацького роду Зелінських 14 грудня 1940 року у Сопоті під Гданськом.
Як бачите, прекрасно, що запорізькі чиновники, які дарують нашим вулицям імена, кохаються в рідній історії.

Гру 12, 2017Ганна Черкаська

uahistory.com

О admin

Оставить комментарий

Ваш email нигде не будет показан. Обязательные для заполнения поля помечены *

*