Славетні князі з ХV століття

Віленський привілей польського короля Казимира, який був одночасно спадковим володарем Великого князівства Литовського, засвідчив, що центральний уряд був змушений піти на поступки руській (українській) партії. Відразу після проголошення Казимира великим князем литовським Київську землю було надано князеві Олександру (Олельку) Володимировичу — синові Володимира Ольгердовича, і тим відновлено Київське удільне князівство. Олелько Володимирович (одружений з дочкою московського князя Василія I і Софії Вітовтовни) — один із найвидатніших представників княжої еліти України. В період протиборства Свидригайла і Сигізмунда Кейстутовича він був серед небагатьох українських сеньйорів, які підтримували останнього.

Негативне ставлення Олелька до Свидригайла сформувалося, напевно, в період після смерті Вітовта, коли обидва ці князі претендували на велике княжіння. Проте незадовго до вбивства Сигізмунда Олелько з невідомих причин був ув’язнений великим князем і з появою в Литві Казимира одразу з’явився при його дворі. Вже 1441 р. він видав документи, підписані «государем-отчичем». Ця титулатура засвідчує намір Олелька продовжити намагання останніх володарів Галицько-Волинської держави надати своїй владі монархічного характеру на європейський зразок. Фактично в Україні відновилася ситуація кінця XIV ст., коли на значній частині її території відродилася державність на засадах васального суверенітету.

Князювання Олелька та його сина Семена становить певний цілісний період, що характеризується виразними спробами відновлення української державності. Олельковичі досить успішно продовжували лінію свого батька Володимира Ольгердовича на розширення меж князівства. У 1456 р. князь Семен отримав «у державу» Брацлавщину, що увійшла до складу князівства Олельковичів поряд із Київщиною і Переяславщиною. Володіння Олельковича поширилися частково і на Чернігово-Сіверську землю, зокрема чернігівське Посем’я, Путивльський повіт тощо. Відбувалась інтенсивна колонізація Задніпров’я, що досягала річок Самари на півдні й Оскола на сході; на цьому напрямку Олельковичам довелося вести запеклу боротьбу з татарами. Таким чином, до складу відродженого Київського князівства увійшла значна частина українських територій, які становили ядро колишньої Старокиївської держави.

СЕМЕН МИХАЙЛОВИЧ ОЛЕЛЬКОВИЧ, ПРОЗВАНИЙ ЩЕ СЛУЦЬКИМ, — ЯСКРАВИЙ ПРЕДСТАВНИК ЦІЄЇ ВПЛИВОВОЇ СТАРОУКРАЇНСЬКОЇ КНЯЗІВСЬКОЇ ДИНАСТІЇ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XV — ПОЧАТКУ XVI СТ.

Водночас Олельковичі намагалися зміцнити політичні впливи української аристократії в Литовській державі в цілому. Семен Олелькович, одружившись із донькою впливового литовського магната Яна Гаштольда, увійшов у близькі стосунки з литовським панством і став спільним імовірним кандидатом литовських автономістів і української партії на великокняжий престол. Результатом цієї політичної комбінації стало посольство ради «панів і всього великого князівства», що прибуло до Казимира влітку 1456 р. з низкою вимог. Посли вимагали повернення великому князівству Поділля (цілком імовірно, що в разі успіху воно увійшло би до складу Київського князівства), інших відторгнутих Польщею земель, а також повернення Казимира до Литви. Ставало зрозумілим, що у разі невиконання вимог литовські пани оберуть собі власного великого князя. Кандидатом на престол був Семен Олелькович. У 1461 р. справа номінації окремого великого князя литовського знову постала на сеймі у Вільно. Присутні на ньому князі й пани одностайно звернулися до Казимира з тим, щоб він сам постійно перебував у Литві або іменував великим князем Семена Олельковича. Одночасно висувалася вимога повернення Поділля; суперечка за цей край набула надзвичайної гостроти. І лише мілітарне зміцнення Польщі після успішного завершення війни з Пруссією у 1466 р. стримало литовських автономістів від збройного виступу.

За Олельковичів відбувається подальший розвиток зв’язків України із західним світом. У першій половині XV ст. в українському суспільстві, як у політичних колах, так і серед представників духовенства, дедалі більшого розуміння і сприйняття знаходила ідея об’єднання східної і західної церков. Це було тим більше на часі, що Візантійська імперія, опинившись перед смертельною загрозою з боку турків, гарячково шукала допомоги західноєвропейських держав. Візантійський імператор Іоан VI Палеолог розпочав переговори з папою Євгенієм IV і запропонував злуку церков у надії на допомогу західного католицького світу. З цією метою було вирішено скликати Вселенський собор, який мав улагодити справу церковного розколу християнського світу. Наприкінці 1437 р. імператор і константинопольський патріарх з представниками вищої церковної ієрархії Сходу прибули до Ферари. Сюди ж прибув і київський митрополит Ісидор — палкий прихильник єднання обох церков. Урочистий акт про об’єднання було підписано 5 липня 1439 р. у Флоренції, куди собор було перенесено з Ферари. До речі, усі найвидатніші його учасники увічнені на фресках славетного італійського художника Беноццо Гоццолі. Є там зображення і київського митрополита. За східну церкву акт злуки підписали візантійський імператор, усі митрополити й єпископи (в тому числі Ісидор) — крім митрополита ефеського Марка, за латинську церкву — 115 єпископів.

Слід зауважити, що саме Ісидорові належить першорядна роль ініціатора і головного конструктора унії. Він рішуче вплинув на імператора з тим, щоб прийняти унію на запропонованих папою умовах. Ісидор отримав від папи сан кардинала-пресвітера і звання апостольського легата для Литви, Лівонії й українських земель у складі Польщі. Наприкінці 1439 р. він повертається до своєї митрополії через Венецію, Загреб, Будапешт і Краків. Звідси він прямує до Перемишля, Львова, Галича, Холма, а звідти — до Вільно. Скрізь він проповідує ідеї Флорентійської унії і рівність християн обох обрядів. Проте ідея унії не зустріла державної підтримки ні в Польщі, ні в Литві.

У Литві церковну політику визначав віленський єпископ Мацей, прихильник Базельського собору й обраного ним папи, ворог української церкви. До партії противників папи Євгенія IV належали також примас Польщі, гнєзненський архієпископ Миколай Тромба і більшість польських єпископів.

Найбільше прихильників Ісидор мав в Україні. На початку 1441 р. він прибув до Києва, де був із почестями зустрінутий київським князем Олельком, активним прибічником унії. Київський князь надав «отцю своєму Сидору, митрополиту київському і всієї Руси», спеціальну грамоту, якою підтверджувалися давні права митрополита — майнові, судові й фінансові. У своїй грамоті Олелько посилався на «старе право Київської митрополії, визнане в Уставі Володимира і Номоканоні Ярослава». Зокрема, «государ і отчич Києва» визнав право митрополита на всі землі, що належали Святій Софії. Таку ж підтримку одержав Ісидор від Свидригайла та багатьох українсько-литовських православних князів.

Проте дуже негативно Ісидор та ідея унії були зустрінуті в Москві. На четвертий день після прибуття московський князь оголошує його єретиком і ув’язнює в Чудовому монастирі. Ісидорові вдалося втекти з в’язниці — спочатку в Литву, а звідти податися до Риму. Московська церковна ієрархія протягом певного часу не наважувалася порушити права щодо руської церкви константинопольського патріарха Григорія Маммі. Однак, аби запобігти поверненню влади Ісидора над усім православ’ям — і в Литві, і в Москві, — 15 грудня 1448 р. собор російських єпископів поставив «митрополитом на всю Русь» рязанського єпископа Іону. Перестороги московського великого князя і московського кліру не були безпідставними. Ісидор під час своїх візитів до Константинополя вишукував засоби відновити свою владу над руською церквою. У 1443 р. він зустрічався в Будапешті з польським королем Володиславом Ш. Король видав привілей українській церкві, яким зрівнював у правах українсько-білоруське духовенство з латинським. Саме цей документ, підтверджений польськими королями у 1501, 1543 і 1621 роках, був правовим підґрунтям існування української церкви в Польщі. Проте на практиці його неодноразово порушували поляки.

Фактично Ісидор продовжував здійснювати керівництво церковними справами у литовсько-польських православних єпархіях. Так, єпископ володимирський і берестейський Данило їздив до Константинополя, отримав там наставлення від Ісидора і був прийнятий духовенством єпископату без протидії. В цілому до Ісидора зберігалося лояльне ставлення як з боку українсько-білоруського духовенства, так і пансько-княжих кіл. Особливу прихильність до нього виявляли Олельковичі. Олелько Володимирович, який свого часу так приязно зустрічав Ісидора, був схильний знову прийняти його в Києві й пристати до унії. Відоме послання патріарха Григорія Маммі київському князеві з роз’ясненням умов прийнятої греками унії і з такою обіцянкою: «…а коли пріидет к вам преосвященный митрополит кіевскій і всея Русіи и всечестный кардинал Кир Исидор, о Св. Дусе возлюбленный брат и сослужитель нашего смиренія, он научит и покажет вас о всем словом и делом».

Проте приїзду Ісидора до Києва і подальшому утвердженню унії перешкодили політичні зміни в Римі й Константинополі. Після смерті ініціаторів Флорентійської унії — папи Євгенія IV (1447) і візантійського імператора Іоана VIII Палеолога (1448) — їхні наступники виявилися неспроможними продовжити справу об’єднання церков. Обіцяної допомоги проти турків Візантія не отримала, і в Константинополі розгорнувся рух протесту проти унії; Григорій Маммі був позбавлений патріаршого сану і перебрався до Риму.

Після відмови 1451 р. в Константинополі від Флорентійської унії і вигнання патріарха-уніата Маммі обрання митрополитом Іони дістало підтвердження патріаршою столицею. Впродовж якогось часу Іоні вдавалося бути фактичним митрополитом «всієї Русі», окрім галицьких єпархій. Латинсько-польське духовенство виступало в тій ситуації проти унії, вбачаючи в її реалізації можливість небажаного для них піднесення й розвитку української церкви, їх влаштовувала або повна її латинізація, або збереження підпорядкування Москві. Під тиском польських церковних ієрархів Казимир грамотою від 1451 р. підтвердив право Іони на «столи митрополичь кіевскій і всея Руси». Таке рішення викликало невдоволення українських єпископів і київського князя, якого, однак, поряд з іншими магнатами змусили підписати привілей Іоні на управління литовськими єпархіями. Не дали практичних результатів і спроби Ісидора апелювати до папи Миколая V. Хоча римський первосвященик і підтвердив незаконність позбавлення Ісидора влади над українськими і білоруськими єпархіями, проте Іону підтримали прибічники виключної латинізації українсько-білоруської церкви — канцлер Олесницький і віденський єпископ Матей, що призвело зрештою до утвердження Іони в Київській митрополії.

Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія та Я»

Дякуємо: incognita.day.kiev.ua

О admin

Оставить комментарий

Ваш email нигде не будет показан. Обязательные для заполнения поля помечены *

*