Петлюра. Від Семена до Симона

Петлюра – рідкісне козацьке прізвище розвідника, який добре замітав сліди, петляв, робив не петлі, цілі петлюри (на збільшення вказує суфікс –юр-). Особливих даних із його генеалогії роду Петлюр не зберіглося.
Семен Васильович Петлюра прийшов у світ 22 травня 1879 pоку на день Симона Зилота. Дід Семена – Павло Петлюра з реєстрових козаків, рано помер, його дружина Ганна, овдовіла, постриглася в черниці, була ігуменею Теплівського монастиря поблизу Феодосії. Брат діда Сильвестр був архієпископом Омським.
Василь Петлюра зовні нагадував січовика-характерника. Парубком з’явився в Полтаві, працював візником, одружився, пристав у прийми до Ольги; прикупив хутірець біля Диканьки. Відкрив свій промисел: мав три виїзди та двох найманих візників; возив архієрея по єпархії.
Мати, Ольга Олексіївна, походила зі священицького роду Марченків. Пізніше псевдонімами Семена Петлюри стали «Симон», «Зилот» та «В. Марченко». Дід по матері о. Аркадій, коли овдовів, постригся в ченці, став співзасновником Київського Іонівського скиту.
Сім’я Петлюр жила в трикімнатному будинкові на околиці Полтави. У родині було 12 дітей: трьох відспівали малими, вижило 9: четверо синів і п’ятеро доньок.
Худорлявий, сутулуватий Семенко з русявим чубом, сірими, променистими очима розумів, що чекає на нього духовна стезя. З 13 років Семен Петлюра «утік до школи і за два роки закінчив її першим учнем», після церковно-приходської школи була бурса. У 1895 році вступив до полтавської духовної семінарії. Науки навіювали нудьгу, тому потрапив до списку «неуків», хоч займався самоосвітою.
Семен складався з суцільних комплексів: соромився малого зросту, сутулуватості, тому коли старшокласники на перервах пробували горілку, бігали до дівчат, Семен тільки багато смалив. Читав усе підряд, доки мало не втратив зір, а користуватися окулярами соромився. Під впливом прочитаного про Болівара, Семенко увірував, що він – Симон, що на нього очікує білий кінь перемоги. Почав виробляти командирські звички, повелів називати себе Симоном, був конфліктним, безкомпромісним. Для одних він став Симоном, для інших – хвальком, марнославним чваньком.
Семен Петлюра – активний учасник учнівського хору, музикальний, співучий, грав на скрипці, намагався диригувати.
19 лютого 1900 року Петлюра організував відзначення річниці Шевченка, де виступив харківський адвокат Микола Міхновський. Оратор так вразив Петлюру, що юнак вступив до Революційної української партії (РУП).
У січні 1901 р. до Полтави на гастролі приїхав Микола Лисенко з хором. Вони виступали у будинку «Просвіти», виконали гімн «Ще не вмерла». Хористи семінарії розучили заборонену кантату «Б’ють пороги» Миколи Лисенка і запросили композитора. Лисенко приїхав до семінаристів. Коли ректор архієрей Іларіон (Пічета) довідався про візит політично неблагонадійного М. Лисенка, про виконання забороненої кантати, відбулася розмова. Ректор бажав зберегти добрі стосунки з батьком Петлюри, тому відзначив здібності Семена, просив пожаліти батька, покаятись, кинути «заблуждения». Всю вину ректор поклав на Миколу Лисенка. Петлюра заявив, що Лисенко – почесний гість, і вони не дозволять його ображати. Розплатою стало виключення Семена з семінарії. Петлюра залишився в Полтаві, спілкувався з друзями-семінаристами Пилипом Капельгородським, Василем Королівим. Пилип був молодшим на три роки за Семена, обоє кохали попівну Параскеву. Хоч дівчина віддала перевагу Пилипові, дружба зберіглася на все життя. Пилип і Параскева мали двох дітей, їхнім зятем був Іван Кавалерідзе.
Василь Королів і Семен – однолітки, батько Василя був священиком у Диканьці, тому хлопці влітку разом відпочивали. З часом Королів став одним із засновників Української Центральної Ради, її членом; чоловіком письменниці Наталени Королеви. Пізніше друзі С. Петлюри згадували, що він був хорошим, вірним, толерантним товаришем, не засуджував людей за погляди та вчинки.
У вересні Петлюру поновили у семінарії. Навесні 1902 року «крамольник» Петлюра організував виступ семінаристів, які вимагали скасувати систему шпигунства, звільнити наглядачів, запровадити викладання українознавчих предметів. Під петицією семінаристи зібрали 200 підписів. За цей протест звільнили 50 заводіїв: уся семінарія збунтувалася. Петлюру вдруге виключили з семінарії «за несхвальне поводження», без права продовження освіти в Росії. Слідом за семінаристами був звільнений ректор, який допустив «обурливу смуту».
Батько відчув загрозу – і відправив Семена від гріха подалі. Спочатку Петлюра переїхав до Львова, де працював у «Літературно-науковому віснику», котрий редагував сам Михайло Грушевський. Слухав українознавчі лекції Грушевського, вступив до Наукового товариства імені Шевченка. З того часу самозакоханий геній Михайло Грушевський ставився до Петлюри (а пізніше й до Сталіна), як до посереднього учня, недоука-семінариста й не змінював думки.
Потім Петлюра вирушив на Кубань. З нового навчального року Петлюра працював помічником учителя у п’ятому Катеринодарському міському початковому училищі. Згодом Симон брав участь в археографічній експедиції професора Федора Щербини (історика, дослідника Південних районів Росії). Коли Федір Щербина придивився до полтавця, запропонував роботу помічника для вивчення архівних матеріалів Кубанського козацького війська. Симон став до роботи. Історик і його співпрацівники «дивувались, із яким запалом узявся Петлюра до роботи. Про нього казали, що він «увесь уліз у пакунки старовинних паперів». І не тільки «вліз», а й вишукував уміло те, що було потрібно. Невдовзі з’ясувалося, що новий працівник «найліпше розбирався в історичних матеріалах». Він вивчив тисячі документів. З особливим захопленням Петлюра взявся за вивчення документів про повстання чорноморців 1797 року. С. Петлюра опублікував документи з історії кубанського війська, опублікував листування Федора Квітки (батька письменника) з суддею Чорноморського козачого війська Антоном Головатим; листи Тараса Шевченка, адресовані Якову Кухаренкові.
Полтавський семінарист став найактивнішим членом Чорноморської Громади – кубанської філії Революційної української партії. На прохання РУП Петлюра облаштував у власному помешканні міні-друкарню, що друкувала антицарські листівки. У грудні 1903 року стався анекдотичний випадок. Поліцмейстер Катеринодара прогулювався та звернув увагу на молоду людину, обвішану пакунками. Раптом клунки розв’язалися і листівки посипалися під ноги поліцейському. В поліції у затриманого знайшли цидулку, підписану «Симон», так жандарми встановили автора. Жандармерія провела трус, вилучила у С. Петлюри близько двох сотень листівок, 30 заборонених брошур і гектограф. Його заарештували як активного учасника Чорноморської вільної громади за звинуваченням у виготовленні та поширенні антиурядових прокламацій. Тоді батько продав частину землі на хутірці під Диканькою, гроші вислав на адвоката, на заставу для сина. У березні 1904 року Семена відпустили на «поруки».
Петлюра поїхав до Києва, потім до Львова, працював у газеті «Селянин». У жовтні 1904 р. поліція розіслала по Росії циркуляр із характерними прикметами «Симона»: «зріст 166 см., будова тіла середня, зовнішність інтелігентна, серйозна, має звичку відставляти ліву ногу вперед і тримає руки попереду, волосся на голові русяве, довге, пряме, проділ із правого боку, на бровах і вусах також русяве, борідка рідка, рудувата, очі сірі великі, короткозорий; за вечірнього освітлення читає за допомогою окулярів».
Увесь цей час Петлюра з батьками спілкувався листами: писав молодий журналіст із Львова, Петербурга, Москви. Писав, що познайомився з учителькою Ольгою Більською, що дівчина родом із Чернігівщини, дочка вчителя. Дізналися батьки, що Ольга – сирота, на шість років молодша за Семена. У Прилуках з відзнакою закінчила гімназію, стала вчителькою молодших класів. Повідомив син, що побрався з Ольгою Більською, а батькам сором від людей: шлюб цивільний. Коли молоді приїхали в Полтаву, батьки не дорікали, бо Ольга була при надії. Помітили Петлюри, що Ольга уникає називати Семена (Симона) на ім’я. Так до кінця днів вона й не звикла до імені-псевдо. 25 жовтня 1911 року в Москві знайшлася дочка Лариса (Леся). Ледь доблагалася мати, щоб через шість літ молоді повінчалися. Офіційно Симон у Москві працював бухгалтером. На кошти українських громад він видавав журнал «Украинская жизнь» (1912—1914). Молоді жили в Москві, але не розчинялися у російському морі, постійно підкреслювали своє українство: розмовляли українською, читали Лесі українські книги, прищеплювали українські традиції. Цікаво, що Леся першим словом сказала: «Тінек», так вона завжди називала татка. На похороні українського авіатора Лева Мацієвича у Петербурзі Петлюра демонстративно підніс вінок із українським написом на синьо-жовтій стрічці. Подружжя брало активну участь у житті української діаспори в Москві: влаштовували концерти, літературні вечори. Це дало підстави М. Грушевському зауважити, що з пересічного бухгалтера та журналіста Симон Петлюра перетворився на визначного провідника московської української громади.

Тра 21, 2019Ганна Черкаська

uahistory.com

О admin

Оставить комментарий

Ваш email нигде не будет показан. Обязательные для заполнения поля помечены *

*