Останній із корифеїв Панас Саксаганський

Перший професійний український театр називали театром корифеїв. Визнаними зірками якого були брати Тобілевичі з давнього шляхетського роду Тобілевичів герба Трживдар. Прадід корифеїв у ХVIII ст. оселився на Чигиринщині. Писався Семеном Тубілевичем (Тобулевич, Тобелевич). Байдужість до написання прізвища зіграла жарт із онуком Семена (згадайте п’єсу І. Карпенка-Карого «Мартин Боруля»!) Одружився Семен, знайшлося молодим двоє синів. Адам Семенович Тобілевич чумакував, рибалив, займався бджільництвом. З великого кохання одружився з селянкою Анастасією, мали п’ятеро дітей. Іван Карпенко – Карий говорив про діда Адама: «На ті часи він же був освіченою людиною! І я не розумію того, як він міг задовольнятися своїм убогим життям і мати при тому завжди рівний, тихий і спокійний характер».
Карпо Адамович Тобілевич – економ у поміщика Золотницького, закохався у покоївку Явдоху Садовську з Катеринославщини. Викупив Докію з кріпацтва, обвінчався. Знайшлося молодим шестеро малят: первісток Іван, другий Михайло; третій Петро; четверта Марія; п’ятий – Микола, найменший – Панас. Довелося Карпу Тобілевичу купити більший будинок.
Перші троє дітей пішли в батька: були схожі на нього характерами, обрали професію за його вказівкою; троє менших – «мамині мазунчики»: обожнювали театр. З шести Тобілевичів четверо обрали сцену, хоч жодний не мав професійної освіти. Старший Іван утворив псевдо від імені тата – Карпенко-Карий. Двоє взяли прізвище матері за сценічне псевдо: Марія Садовська (за чоловіком Барілотті), Микола Садовський; у Панаса псевдо від назви річечки материного дитинства – Саксаганський.
Колись Докійку пани частенько брали у театр; вона зачарувалася сценою, вивчила майже весь репертуар; «Наталку Полтавку» знала напам’ять, декламувала, співала. Діти знали «Наталку Полтавку» напам’ять, пробували ставити виставу вдома, пізніше – кожний грав у цій виставі.
Єлисаветград був одним із центрів театрального життя Південної України, де виступали відомі артисти. Знаменитий трагік, приятель Т. Шевченка Айра Олдрідж, зіграв Отелло. Панас Саксаганський згадував, як брат Іван пішки дістався з Бобринця до Єлисавету, щоб побачити Олдріджа; як переповідав меншим виставу. З того часу Панас Саксаганський запалився думкою зіграти Отелло.
Щосуботи в хаті Тобілевичів були гості: обговорювали вистави, співали, читали Шевченка; слухали спів Карпа Адамовича, його кумедні розповіді. Так Панас засвоїв батькову манеру оповідати. Татко заохочував дітей співати, декламувати, не соромитися; казав Панасові:
-Ану, Паню, утни нам що-небудь: заспівай або потанцюй.
Діти любили театр, але думали про освіту, серйозну професію. Хоч Карпо Адамович мав три класи школи; Євдокія Зиновіївна – неписьменна, та батько мріяв бачити синів на цивільній або воєнній службі, тому спромігся дати дітям освіту, найняв учителя музики. Знайомі під’юджували Карпа Адамовича: «І не встидно тобі, Карпе? У тебе отакі діти — і така стара шапка!». Він відказував: «Тому-то у мене такі діти, що така шапка!».
Коли 14-річний Іван Тобілевич закінчив чотири класи, влаштував його батько писарчуком у поліцію. Кар’єру Іван зробив швидко: став чиновником повітового суду, але атмосфера чиновництва (карти, горілка, хабарі) гнітила. Отримав Іван два прізвиська: «дивний поліцейський», бо не лаявся по-московськи та не брав хабарів; і Син Риби. Бо батько мовчазний Карп (з російської короп). Все життя Іван обожнював ловити рибу; на хуторі Надія викопав ставок, ловив рибу — й відпускав.
З шести років Панас здобував освіту, закінчив повітову, німецьку школу Шрейтеля, вищу земську школу. Серед однокласників Саксаганського був Олександр Тарковський — родич Панаса (брат дружини Івана Карповича жив і виховувався в сім’ї Тобілевича), батько поета Арсенія Тарковського, дід кінорежисера Андрія Тарковського. Сидів Панас за однією партою з Євгеном Чикаленком. Уже тоді Іван Тобілевич організував драматичний гурток, репетитором був Марко Кропивницький. Двічі на тиждень гуртківці давали вистави, зароблені кошти йшли на навчання бідних школярів. Панас і Микола стали гуртківцями: були на всіх репетиціях, допомагали розтирати фарби, варити клей, малювати декорації.
Приїздив до Єлисаветграда композитор Ніщинський. У 1875 році гуртківці показали «Вечорниці», написані Ніщинським до п’єси «Назар Стодоля». Першим заспівувачем пісень «Закувала та сива зозуля», «Ой повій, повій, та буйнесенький вітре» був дебютант Панас Саксаганський.
Панасу та Миколі дозволили виступати: спочатку в епізодах, потім — у відповідальних ролях. Коли Кропивницький виїхав, Панасові доручили його ролі. «Я їх виконував, наслідуючи Марка Лукича, бо, відвідуючи репетиції і спектаклі, я добре запам’ятав собі всю його манеру грати, всі його рухи, інтонації і міміку. Кропивницький був тоді для мене ідеалом актора і людини і я старанно копіював його».
Подбали Тобілевичі про працевлаштування нащадків: троє синів – Іван, Михайло та Петро служили в поліції, на дозвіллі бавилися віолончеллю та грою у театрі. Микола (з ним дружив Панас) пішов добровольцем на фронт. На проводах Панас сказав братові: якщо щось трапиться – помщусь. Два роки Микола був на війні з Туреччиною. У 1878 р. Панас вступив до запасного батальйону, звідти – до Одеської військової школи. Дістав призначення в піхотний полк у Миколаєві. Але П. Саксаганський розчарувався у військовій службі, залишив думку про військову академію. Втім не минав нагоди подивитися спектакль гастролерів, узяти участь у благодійних виставах трупи Чернишова.
У серпні 1883 р. в Одесі Панас зустрівся з Марком Кропивницьким, який запропонував роль приятеля Гордія (яку написав саме для нього) у спектаклі «Доки сонце зійде, роса очі виїсть». Два місяці Панас роздумував, потім вступив до трупи Михайла Старицького. Так у 24 роки Панас Тобілевич став професійним актором. На сцені Миколаївського театру Панас виконав роль Возного в «Наталці Полтавці». «Вітай мене, Іване, як артиста, що має вже кількамісячний сценічний стаж. Вітай Панаса Саксаганського,» – писав до брата. «І вітаю, І бажаю щастя! Іди твердо тим шляхом, на який ступив!» – відповів Карпенко-Карий. Перша роль на професійній сцені стала й останньою: у 1931 році у театрі імені Франка в спектаклі «Наталка Полтавка» 72-річний Саксаганський грав Возного, а 76-річний Садовський — Виборного.
Одеса, троє Тобілевичів в українській драматичній трупі. Газети писали: «Панас Саксаганський — актор із великим майбутнім. Щаслива постать, виразне обличчя, чудовий голос і безперечний талант». Про голос Панаса Саксаганського сказав Федір Шаляпін: «Пора мінятися, ви йдіть в оперу, а я — у драму!» Шаляпін два роки працював в українській трупі Григорія Деркача, виконував роль Петра у «Наталці Полтавці».
Талант Саксаганського легендарний: зіграв 107 ролей, де кожна була кращою. Зачарована публіка часто несла актора на руках до готелю. Глядачі шаленіли, коли Саксаганський у «Сватанні на Гончарівці», граючи немудрого Стецька, співав «На курочці пір’ячко рябеє, чи ти вийдеш, серденько, за мене». У комедії «За двома зайцями» Саксаганський придумав монолог Голохвастова «Єжелі человєк подимется своїм умом вище лаврської колокольні…». Професор-психолог побачив актора у ролі Пеньонжки в «Мартині Борулі» і сказав, що за цією роллю можна писати дисертацію з психопатології. Роллю-шедевром став образ Шпоньки у водевілі «Як ковбаса та чарка…».
Панас Саксаганський мріяв про роль Отелло, переклав Шекспіра українською, але українським трупам заборонили зарубіжний репертуар.
А які романтичні плітки супроводжували братів! Уявіть собі: нічна Одеса, високий красень Саксаганський у офіцерській формі несе на руках Марію Заньковецьку, її коханець, Микола Садовський, йде позаду. Городові беруть під козирок. В одеському театрі під час антракту Панас познайомився з акторкою Меланією Хільченко, яка стала його дружиною. Після успіху в Києві в 1883 році, трупу десять років не пускали в Україну, щоб не розбудити небезпечне малоросійство.
Коли брати Тобілевичі з трупою Кропивницького виступали в Петербурзі, преса відзначила нетиповий факт: це «люди из интеллигентного слоя». Олександр ІІІ дивився вистави «Назар Стодоля» та «Наталка Полтавка», дав аудієнцію артистам.
Разом брати були недовго: амбітний Микола Садовський сварився з Панасом, ревнував (не до кицюнь, а до слави). Зрештою утворилася трупа Садовського, а Саксаганський разом із Карпенком-Карим утворили «Товариство російсько-малоросійських артистів під керівництвом П.К. Саксаганського». В основі репертуару були п’єси Івана Тобілевича, режисура — в руках Панаса Саксаганського. Товариство проіснувало 9 років.
Обидві трупи подобалися глядачам, але Микола не терпів конкуренції, тому вони домовлялися, хто де гратиме. Часом Микола телеграфував братові: «Грай, не бійся, не приїду!»
Нарешті Саксаганський віддався благодійності. У Кишиневі трупа дала виставу «Чорноморці», половина збору передала до недільної школи; у Миколаєві трупа дала благодійні вистави на користь «благотворительного общества» і товариства «по устройству школы-убежища для детей нуждающихся рабочих»; дали величезну кількість благодійних вистав на користь різноманітних установ Одеси; у Маріуполі – концерт на користь чоловічого та жіночого хорів; у Катеринославі збір від вистави «Мартин Боруля» передали на спорудження пам’ятника О. Пушкіну. У Полтаві пройшли вистави, прибуток від яких передали «дому трудолюбия», безкоштовній читальні та громадській бібліотеці. І. Карпенко-Карий та П. Саксаганський домоглися дозволу поставити у Полтаві пам’ятник Івану Котляревському. Трупа показала в Полтаві виставу «Наталка Полтавка» і передала на спорудження пам’ятника весь збір 332 крб. (мільйонер Терещенко пожертвував 300 руб.).
Постійні гастролі, циганське життя розбили родину Панаса. Свою самоту красень розділив із акторкою Лідією Колишко (псевдо Квітка). Вона була коханкою Кропивницького, народила та залишила йому сина Павла; потім від шаленого кохання народила Варвару. У цей важкий час вони зійшлися, Панас ніколи не мав дітей, тому охоче доглядав немовля. Знайшовся у них синок Петро.
Та розбрат був незагойною раною душі Івана та Панаса, брати мріяли про об’єднання. «Брате Миколо! — писав Саксаганський.— Від самого початку заснування нашої трупи і до послідніх хвилин і я, і Іван, при самих найкращих ділах і удачах, мали на увазі одно — з’єднатися з тобою й Марією Костянтинівною для слави й розвитку українського театру. Коли ми будемо втрьох, а Марія Костянтинівна, як діва українського театру, — четверта, то яка ж зрада нам буде страшна, хто проти нас підніме прапор бунту?..» Садовський відповів: «Прапор свій складаю на грудях, куди вислати гардероб». Карпенко-Карий зрадів: «Прапор твій на спільнім древку розів’ється на славу рідного мистецтва, приїзди зараз — ждемо».
І залопотів прапор української Мельпомени на вітрах імперії: Москва, Петербург, Кишинів, Варшава… У Варшаві вогнеокий Панас випадково угледів 17-річну Ніну Левченко. Юна акторка на 27 років молодша стала вірним коханням на все життя. Лідія Квітка зобідилася; залишила батькові сина – і пішла заміж за іншого. Ніна й Панас разом гастролювали, виховували Петра. Купили квартиру в Києві на три кімнати, дачу на березі річки під Києвом, їздили відпочивати до Єлисаветграда. Саксаганський полював разом із рудими сетерами. Ніна варила геніальні борщі з квасолею, пекла пампушки; ліпила вареники з вишнями. Панас поринав у священнодійство: варив варення, пригощав друзів: Сергія Васильківського, Віктора Васнецова. З Васильківським Саксаганський планували зняти фільм «Тарас Бульба», залишилися сценарні розробки та етюди художника.
Та життя не милувало Саксаганського: втрати підточували: померла 36-річна сестра Марія, не стало батьків. Коли упокоївся 62-річний Іван Карпенко-Карий, Панаса розбив перший інсульт.
У 1918 р. Панас Саксаганський очолив Державний Народний театр, що був зобов’язаний ставити побутовий, історично-побутовий і класичний репертуар. Він поставив «Розбійники» Ф. Шіллера, де грав роль Франца Моора. Це була перша робота режисера, всього Саксаганський поставив 79 вистав. Здійснив свою мрію: поставив таки «Отелло», але Отелло грав Борис Романицький. Під час голоду 1919-1921 рр. Панас Карпович ходив по червоноармійських казармах і пиляв дрова, заробляючи кусень хліба. Разом із дружиною, з Садовським виступали по клубах.
У 1925 році Саксаганському дали звання народного артиста УРСР. Працював, а інсульти його атакували. Коли Панаса Карповича паралізувало, дружина залишила сцену, щоб його доглядати. Останній раз Саксаганський виступив у театрі 12 травня 1935 р., коли відзначалось 75-ліття його життя й 50-ліття сценічної діяльності; грав, сидячи в кріслі.
У 1936 році Панас Саксаганський разом із Станіславським отримав звання народного артиста СРСР.
Помер Панас Саксаганський від чергового інсульту 17 вересня 1940 р. у Києві.
Ще за життя корифея у Києві з’явилася вулиця Саксаганського. У день його похорону О. Богомолець сказав: «Вулиця в Києві, що носить його славне ім’я, довша за ту степову річечку Саксагань, яку він, з природної скромності, обрав для свого театрального псевдоніма».

Тра 15, 2019Ганна Черкаська

uahistory.com

О admin

Оставить комментарий

Ваш email нигде не будет показан. Обязательные для заполнения поля помечены *

*