Нескорений українізатор Шумський

2 грудня 1890 р. в селі Турчинка на Житомирщині з’явився на світ Олександр Шумський, нарком освіти України, активний українізатор. Репресований, відбув 10-річне ув’язнення на Соловках і в Красноярському краї. 18 вересня 1946 р. за розпорядженням Сталіна по дорозі до Києва вбитий.
Олюднити біографію, показати Шумського без павутиння облуди, породженого більшовизмом, адже прагнучи мати «правильну» біографію, Шумський кривив душею: писав, що походить «из семьи батрака». За совєтів гербовий шляхтич, дворянин мусив писатися сином «наймита». Втім ця правдонька була щербатою: дворянський рід Шумських мав герб – «Ястшембєць», яструб, птах, який злітає до сонця і дивитися не кліпаючи; під час полювання блискавкою кидається на жертву. Олесько Шумський мав «яструбиний» характер: був не таким, як усі, залишався собою, мав власний погляд; тримався з усіма як рівний з рівними, різав правду у вічі. Рід діда-прадіда мав три покоління священиків. Батько Шумського, Яків Данилович, працював лісничим у поміщика Михайла Муравйова, великого власника лісів і земель. Для транспортування лісу залізницею Муравйову була потрібна станція, тому він заснував залізничну станцію Турчинка (нині Нова Борова).
Наступна брехня – освіта Шумського. У офіційній біографії — два класи церковно-приходської школи. Упродовж п’яти років Олесько Шумський здобував освіту у сільському народному училищі в Салах Фастівської волості. Здобуті знання дозволили Шумському екстерном скласти іспити за середню школу, отримати атестат зрілості в Москві, навчатися в Народному університеті імені Шанявського, де викладав Володимир Вернадський, потім Олександр вступив до Московського ветеринарного інституту, але не закінчив його. У Москві Шумський увійшов до гуртка соціалістів-революціонерів. Наприкінці 1916-го по дорозі з Петрограда до Києва Шумського затримали з нелегальною літературою, заарештували та відправили на фронт, у район бойових дій. Під час Лютневої революції 1917 р. в Росії Шумського обрали делеґатом корпусного, армійського, а потім фронтового з’їздів солдатських комітетів. Наприкінці листопада 1917-го Шумського включили до складу Центрального комітету Української партії соціалістів-революціонерів. Його обрали до парламенту України — Центральної Ради, він став автором земельного закону. Шумський придивився до керманичів УНР: багато слів і мало дій, проголошують закони, але не реалізують їх; оцінив амбітних геніїв інтриг, замалих для великої ролі, яким Україна була не потрібною. Словом, керманичі України виявилися малоросами.
Шумський – соціаліст готував заколот проти Центральної Ради. 16 січня 1918 р. у великій залі Педагогічного музею разом із шістьма лівими есерами Олександр Шумський був заарештований, як прихильник співпраці з більшовиками. Всі арештанти перебували не у в’язниці, а в стінах Центральної ради. «У четвер 25 січня засідання відкрилось о 3 годині 20 хвилин. Головував М. Грушевський. Все засідання йшло під безперестанні вибухи гранат і шрапнелів… Більшовицька гармата досить пристрілялась… і гранати стали влучати в будинок Педагогічного музею. Депутати вийшли… і під снарядами розійшлись по домах. У міський театр із боку Фундуклеївської вже влучило кілька гранат… Тої ж ночі більшовики зайняли Київ», – писала газета «Боротьба». Коли розбіглися народні обранці й охорона, гріх було арештантам не втекти: Шумський подався до Житомира. На вулиці Мовчанівській, 7, Шумський видавав газету боротьбистів «Молот». У цьому будинку мешкав Шумський із дружиною-вчителькою Людмилою та трьома дітьми (дівчинка і двоє хлопців). Тут він остаточно перетворився на лідера партії, утвердився у власній українськості.
Не викликав у яструба ентузіазму гетьман Павло Скоропадський. Шумському вадив монархізм, буржуазність, російськомовність штабу, співпраця з німцями. На Житомирщині він організував антигетьманський рух. У хаті батьків у с. Турчинка Шумського ледь не заарештували. З приходом Директорії Шумський атакував нешановану владу. «Після падіння гетьмана Директорія скликала в Києві з’їзд «Трудових Рад». Будучи на нелегальному становищі, я пройшов на цей з’їзд, отримав слово під чужим прізвищем і розконспірував себе лише на трибуні, коли мене вже не можна було позбавити слова без політичного скандалу. Довго, одначе, мені не вдалося говорити. Мене стягнули з трибуни, побили і засудили до розстрілу за викриття політики Директорії… З’їзд був розколотий і зірваний. А життя моє вціліло завдяки щасливій випадковості».
У 1919 р. Шумський – лідер Української комуністичної партії (так званих боротьбистів, назву дала газета «Боротьба»); вирішив переграти московських більшовиків. З росіянами Шумський почувався на рівних. Історик Юрій Шаповал писав, що у 1919 році боротьбисти прагнули захопити Київ, раніше за більшовиків, щоб «підкреслити, хто насправді першим має бути в Україні». Наївні боротьбисти повірили словам Шумського: «Мы вольемся, разольемся и зальем большевиков!». Він – нарком освіти в українському радянському уряді Християна Раковського; нарком внутрішніх справ (1920), член реввійськради 12-ї армії. У 1920-му Шумський звернувся до виконкому Комуністичного інтернаціоналу з проханням прийняти їх у Комінтерн! Оборзів! Хто бачив, щоб українські комуністи були рівними з російськими на міжнародному рівні? Не знав Олександр Шумський про секретну резолюцію Леніна, що конкурент – Українська комуністична партія (боротьбистів) має бути знищена. «Справжнім комуністичним елементам» запропонували вступити до Комуністичної партії України (більшовиків). З 15 тисяч боротьбистів до КПУ(б) вступило 4 тисячі, але після чисток їх залишилося 118.
У вирі війни Шумський займався мобілізацією, багато їздив, був добре знайомий зі Сталіним. Саме в цей час 22-річна Євдокія Гончаренко стала другою дружиною 30-річного Шумського. У них народився син Ярослав.
Шумський увійшов до складу КП(б)У й був обраний членом ЦК. У жовтні 1920-го Шумський у складі радянської делегації на Ризьких переговорах про мирний договір з Польщею. У 1921 – 1924 рр. у Варшаві Шумський очолив Повноважне представництво Української Соціалістичної Радянської Республіки.
З 1-го жовтня 1924 р. до лютого 1927 р. – нарком освіти УСРР, активно впроваджував політику українізації. Не раз більшовики міцними словами згадували українців УНР, які з 1918-го розпочали «українізацію». Заграючи з окупованим народом України, більшовики вдалися до царського гасла «розділяй і володарюй!» – запровадили політику «коренізації». Тактику «вкорінення» комунізму на неросійських окраїнах навесні 1923-го ухвалив 12-й з’їзд РКП(б). Прикметно, що на цьому з’їзді Бухарін назвав Компартію більшовиків України за її складом російсько-єврейською. За переписом населення 17 грудня 1926 р., в Україні мешкало понад 29 млн. осіб, із них українців — понад 23 млн., росіян — 2 млн. 700 тис., євреїв — понад 1,5 млн. осіб. Українську мову визнали рідною понад 22 млн., російську — близько 4,5 млн. У містах України українську визнали рідною майже 2 млн. осіб, у селах — понад 20 млн. З наснагою Шумський розпочав «українізацію» навчальних закладів — від шкіл до вишів; діловодства, мову партійно-державного апарату; українізацію культури. Кого ж «українізовувати»? Насамперед — чиновників, партійно-державний апарат, що в основному складався з неукраїнців, які гидували українською мовою. Шумський називав їх «руководящее русское меньшинство». Не менш критично ставився Шумський до товаришів-комуністів, яких називав «малоросами». Якось між Шумським і Григорієм Петровським відбувся діалог:
— А почему вы так не любите слово «малороссы»? — запитав Шумського «всеукраїнський староста».
— Почему я не люблю шкурнический изменнический тип малороссийства? Да потому, что он во все века был беспринципным, холуйским и предательским. Потому что сейчас он называет себя коммунистом, кричит об интернационализме, но шкура его малороссийская прежняя.
Тоді Петровський промовчав, але через рік, коли відчув підтримку генерального секретаря ЦК КП(б)У 32–річного єврея з Київщини Лазаря Кагановича, одірвався: «Имейте в виду. Партия никогда не простит вам «малороссов». Вы за это обязательно поплатитесь».
У квітні 1925–го на пленумі ЦК КП (б)У щодо ходу українізації Шумський заявив: «Партія має прагнути того, щоб увесь робітничий клас України, незважаючи на національну приналежність, оволодів українською мовою і брав активну участь у соціалістичному будівництві суспільного життя». Між Кагановичем і Шумським назрівав конфлікт. У жовтні 1925-го нарком освіти поїхав до Сталіна з проханням дати українцям можливість самим обирати лідерів (про усунення Л. Кагановича з посади генсека ЦК КП(б)У та заміну його на В. Чубаря). 20 квітня 1926 р. Шумський ще раз зустрівся зі Сталіним вимагав звільнення Кагановича. У листі «Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК ВКП(б)У» від 26 квітня 1926 р. Сталін звинуватив Шумського у поширенні антиросійських настроїв в Україні. З іменем Шумського був пов’язаний національний ухил — «шумськізм». День 26.04.1926 р. вважається початком кінця українізації, старт кампанії проти «шумськізму». На червневому (1926) пленумі ЦК КП(б)У Шумський змушений був визнати «помилковість» своєї позиції.
У лютому 1927–го гордий Олександр Шумський подав заяву про звільнення, його витиснули з України. Шумського призначили на посаду ректора Інституту народного господарства в Ленінграді, згодом – ректором Ленінградського політехнічного інституту. Та яструб – оптиміст. Він переконаний, що в Україні тимчасово панують проросійські сили, що за рік-два все зміниться.
13 травня 1933 р. у Харкові друг Шумського Микола Хвильовий покінчив із життям. Цього ж дня на станції Толмачово Ленінградської області Шумського заарештували за звинуваченням у приналежності до Української військової організації (УВО) – підпільної організації, що нібито готувала антирадянське збройне повстання. Олександр Шумський не підписав жодного фальшивого протоколу. Він атакував слідчих, доводив, що всі обвинувачення — безглуздя, вигадка. 10 грудня 1935 р. постановою Особливої наради при НКВС СРСР його справу переглянули: засуджений до 10-річного ув’язнення у виправно-трудовому таборі вирвався з Соловків. На нього чекало десятирічне заслання у Красноярську. Та Шумський протестував проти свавілля НКВС, оголосив голодування. До нього терміново привезли дружину Євдокію Шумську–Григоренко, якій пообіцяли переглянути справу чоловіка. Той припинив голодувати.
Якось дружина необережно сказала про повість Валентина Катаєва «Белеет парус одинокий»: «Це — єдина книжка, в якій позитивно змальовуються діти інтелігенції». За дискредитацію радянської літератури Євдокію Гончаренко розстріляли. Їхній син Ярослав Шумський 1937-го залишився сам. У 1942-му він загинув під Москвою.
Упродовж шести років Шумський був прикутий до лікарняного ліжка. У 1943 р. закінчився термін ув’язнення, але Олександра Шумського залишили в Красноярську на «лікуванні». У засланні він написав монографію «Малороси». «За інших обставин за цю працю Українська академія наук присудила б мені докторський ступінь і обрала би своїм членом. Але не такий тепер час, щоб мій рукопис побачив світ… Нехай він умре разом зі мною». Колишній народний комісар освіти знищив свою роботу.
Шумський просився в Україну, але йому дозволили виїхати до Саратова, незламний на знак протесту двічі вдавався до спроби самогубства. У червні 1946 р. Олександр Шумський написав: «Рішення про самогубство, цю останню форму протесту, я прийняв після того, як вичерпав усі засоби боротьби за реабілітацію». Сталіна це образило, бо тільки він мав право на життя і смерть. Павло Судоплатов розробив план ліквідації Шумського («план операції «Тхорик»), Абакумов затвердив 6 вересня 1946 року. Шумському милостиво дозволили повернутися в Україну.
18 вересня 1946 р. 55-річного Олександра Шумського поїзд віз із Сибіру в Україну. Вночі до купе Шумського увійшли Павло Судоплатов і члени спецгрупи. Українцю затиснули рота, а «лікар» з МГБ Г. Майрановський зробив смертельний укол.

Гру 4, 2018Ганна Черкаська

uahistory.com

О admin

Оставить комментарий

Ваш email нигде не будет показан. Обязательные для заполнения поля помечены *

*