Між анархією та монархією…-4

Закінчення. Початок

СЛОВО ПРО ХРИСТИЯНСЬКОГО ВЛАСТИТЕЛЯ

Розвиток шкільництва, наявність перекладної візантійської літератури, концентрація вчених людей, книжників як у релігійних осередках (монастирях, при єпископських кафедрах), так і при князівських дворах — все це створювало сприятливі умови для появи в Київській Русі оригінальних творів. Уже за часів Ярослава Мудрого грамотність у містах стала відносно поширеним явищем. Збереглися легендарні оповіді про велику бібліотеку цього князя. Саме до цієї доби належить створення одного із перших давньоруських релігійно-філософських текстів.

Ним стало «Слово про Закон і Благодать», авторство якого приписують Іларіону, який за часів Ярослава Мудрого, з 1051 р., був київським митрополитом. Його проголосили з ініціативи князя собором руських єпископів без згоди константинопольського патріарха, що свідчило про намагання світської влади й руських церковних кіл здобути більше незалежності від Візантії. Написання «Слова…» відносять до 1037 — 1050 рр. Авторство Іларіона не є остаточно доведеним, однак вважається досить вірогідним.

«Слово…» є твором, у якому на теоретичному рівні відбувається осмислення однієї з найважливіших, «поворотних» проблем для Київської Русі — «вибору віри», наслідком якого стало прийняття християнства і Хрещення Русі.

Іларіон намагається представити Русь як християнську державу.

Концепція християнської держави утвердилася у Візантії в середині І тисячоліття. Ще за часів правління імператора Костянтина Великого (бл. 272 — 337 рр.) християнство стає офіційною релігією цієї держави.

Тоді бере початок не лише союз імператорської влади з християнством і церквою, а й формування концепції «християнської імперії». Все-таки в попередні часи в Римській імперії, яка так і не стала спадковою монархією, переважала думка, що держава — не власність правителя (незважаючи на посилення імператорської влади), а що правитель — це частина держави, про благо якої він мусить дбати.

У загальних рисах концепцію «християнської імперії» й, відповідно, «християнського імператора» сформулював Євсевій — сучасник і соратник Костянтина Великого. Він розвинув ідею про богообраність християнської влади. Якщо Бог — Вседержитель, Пантократор, глава всього існуючого порядку, то імператор — це космократор, який є главою земного порядку, що уподібнюється небесному.

Римська імперія в Євсевія трансформувалася у «священну християнську державу» — державу християн і для християн, створену Богом для реалізації його промислу. І правити такою державою має християнський імператор.

У творі «Життя Костянтина» Євсевій творить образ ідеального християнського правителя. Там, зокрема, провадиться думка, що світська влада розпоряджається мирськими справами підданих, духовна — їхніми душами. Але вони зобов’язані діяти спільно. Фактично Євсевій висловив думку про єдність світської й духовної влади, єдності їхніх обов’язків перед Богом при розподілі функцій у державі.

Сприяння поширенню християнства, зміцнення становища Церкви, вважав Євсевій, — один із головних обов’язків імператорської влади. Імператор — не лише глава держави, він же й земний провідник християнського народу.

Попри спротив «язичників», у Візантії все ж утверджується концепція «християнської держави».

Починаючи з 451 р. у Візантії в практику входить обряд церковного коронування імператора як одна з офіційних церемоній у процесі формального його обрання. І хоч на той час зазначений обряд мав другорядне значення порівняно з суспільною, «земною інвеститурою», однак наприкінці VI — на початку VII ст. він набирає першорядної ваги. Вінчання на царство патріархом у храмі Святої Софії, який, до речі, був збудований за часів Костянтина Великого, стає найважливішим актом причетності до імператорської влади.

Саме на цей час припадає остаточне утвердження концепції «християнської держави». Велику роль у цьому плані відіграв Юстиніан (бл. 482 — 565 рр.), за правління якого, зокрема, було здійснено кодифікацію законодавства Візантійської імперії. За його часів «язичники» зазнали значних обмежень, зокрема було закрито Платонівську академію. Натомість християни значно посилили свої позиції. Символічно, що на тогочасних монетах Юстиніан зображений не лише з таким символом влади, як скіпетр, а й кулеподібною державою, яка увінчувалася хрестом.

За Юстиніана імператорська влада однозначно трактується як влада, поставлена Богом. Водночас утверджується ідея симфонії — єдності духовної та світської влади. Юстиніан вважав, що «в єдиній державі — єдиний закон та одна віра». Відповідно, він розглядав Візантію як єдиний державно-церковний організм.

Іларіон, орієнтуючись на візантійську концепцію «християнської держави», у своєму творі «Слово про Закон і Благодать» проводить думку, що Русь подібна до Візантії, а за своїм християнським благочестям навіть стоїть вище за неї.

Так, цей автор, протиставляючи Закон (іудаїзм) Благодаті (християнству), ніби намагається провести таку ідею: мовляв, як юдеї, які першими прийняли Слово Боже, стоять нижче від народів, які прийняли це слово пізніше, — так і нині більш благодатними є не ті народи, які раніше прийняли вчення Ісуса Христа, а ті, які зробили це після них. Отже, християнське первородство Візантії щодо Русі перетворювалося із заслуги на щось протилежне. Русь, навпаки, прийнявши християнство пізніше, стає носієм «вищої» благодаті, аніж Візантія. Звісно, це не було сказано прямо. Така думка прихована в контексті «Слова…» Проте для тогочасного книжника, який дуже уважно вчитувався в написане, часто намагаючись знайти в ньому потаємний смисл, контекст мав не менше значення, ніж сам текст.

Наприклад, у «Слові…» звучить така думка: «Добре було Благодаті між новими людьми возсіяти. Не вливають бо, за словами Господніми, вина нового вчення благодатного в міхи старі, застарілі в іудействі. А то міхи прорвуться і вино проллється». На перший погляд видається, що йдеться лише про пріоритет над іудеями нових народів, які прийняли християнство. Але використання євангельської притчі, що нове вино треба вливати в нові міхи, надає цій ідеї дещо іншого звучання: нові міхи, власне, нові народи мають більшу цінність, аніж старі.

Історія осмислюється Іларіоном як розвиток, суть якого полягає в пізнанні Бога всіма народами. Спочатку Бог відкрився через Мойсея лише євреями, пізніше — через Ісуса Христа його пізнали «нові люди», апостоли, котрі проповідували серед народів Римської імперії. Тепер же християнство прийшло в Київську Русь.

У «Слові…» знаходимо наступні міркування: «Усі краї, і городи, і народи пошановують і славлять кожен свого учителя, того, хто навчив їх православної віри». Таким апостолом-учителем для Київської Русі стає князь Володимир. Автор «Слова…» прагне утвердити думку, що апостольство князя Володимира не нижчої, ба навіть вищої проби, аніж апостольство учнів Ісуса. Він пише: «Не бачив єси Христа, не ходив єси з ним, а став учнем його! Інші, бачивши його, не увірували, ти ж, не бачивши, увірував… Ті, що відали Закон і пророків, розіп’яли його. Ти ж, ані закону, ані пророків не прочитавши, розіп’ятому вклонився». Тому християнська віра князя Володимира — щось надзвичайне.

Іларіон порівнює Володимира з імператором Костянтином: «…З ним однакової слави і честі достойний». Паралель «імператор Костянтин — князь Володимир» стала загальноприйнятою в давньоруській літературі й використовувалася книжниками тривалий час. Цю паралель навіть зустрічаємо в першій друкованій Біблії старослов’янською мовою — Острозькій Біблії (1581).

Завдячуючи «Слову…» князь Володимир став унікальною для християнства постаттю. З одного боку, він апостол, котрий влив християнство у «нові міхи», поширив його серед «нового народу» — руського. Володимир навіть перевершив вірою інших апостолів. З іншого боку, він правитель, який утвердив християнство серед свого народу. Таким чином, постать цього князя ставиться над усіма християнськими подвижниками.

У «Слові…» бачимо звернення до проблем, які турбували наших предків, принаймні їхню еліту. У творі давалася оригінальна, «проукраїнська» інтерпретація поставлених питань. Звертаючись до християнства, автор «Слова…» намагався його пристосувати до києво-руських реалій, творячи на християнській основі новий руський символічний світ. Для цього він звеличував князя Володимира. І, очевидно, не без впливу «Слова…» цей князь перетворився на символічний образ Хрестителя Русі. До того ж, він постає як християнський правитель. Образ такого правителя стає своєрідним ідеалом для руських книжників. Він фігурує в низці творів, передусім у творах літописного характеру.

ПОГЛЯДИ НА ДЕРЖАВУ Й ПРАВО В «ПОВІСТІ МИНУЛИХ ЛІТ»

«Повість минулих літ» справедливо вважається яскравою пам’яткою давньоруського літописання, однією з вершин у розвитку тогочасної історичної думки. Водночас у цьому творі зустрічаємо також певні теоретичні погляди, зокрема такі, які стосуються питань державного устрою й права.

Укладач літопису використовував широкий спектр книжних джерел – звертався до Біблії, візантійських історичних хронік Георгія Амартола, Іоанна Малали, «Літописця» константинопольського патріарха Никофора, житійної літератури тощо. Остаточна редакція «Повісті» з’явилася на початку ХІІ ст. Однак у попередні часи, починаючи з кінця ІХ ст., в Київській Русі писалися літописні зводи, які були використані укладачем.

Сильне враження справляє вступ до «Повісті», де представлена широка картина світової історії, здійснена спроба визначити в ній місце слов’ян та Русі, утверджується ідея взаємообумовленості історії всіх народів. Щоправда, подібні вступи «від початку світу» з пошуками генези своїх народів у біблійній історії були характерні для тодішніх візантійських та західноєвропейських хронік. Зустрічаємо тут також певні теоретичні розмірковування.

Розповідаючи про генезис різних народів з часів Ноя, про їхнє розділення після руйнування вавилонської вежі, літописець веде мову про прабатьківщину слов’ян: «По довгих же часах сіли слов’яни на Дунаєві, де єсть нині Угорська земля і Болгарська. Од тих слов’ян розійшлися вони по землі і прозвалися іменами своїми».

Основна увага в «Повісті» звернута на полян. Вони виділяються серед інших слов’янських племен. Їхніми прапредками є брати Кий, Щек, Хорив та сестра Либідь, які засновують полянську столицю Київ.  У «Повісті» спеціально підкреслюється, що вони були «мужами мудрими й тямущими».  Мудрість розглядається як велика цінність, допомагає вистояти в боротьбі з чужинцями й піднятися над іншими слов’янськими племенами. Судячи з контексту «Повісті», мудрість дозволила князю Кию здійснити похід на Царгород, де він прийняв від якогось візантійського імператора «честь велику».

У полян мудрість поєднується з «добрим звичаєм», власне звичаєвим правом, – ще однією важливою цінністю. Літописець каже: «…поляни мали звичай своїх предків, тихій і лагідний, і поштивість до невісток своїх, і до сестер, і до матерів своїх, а невістки до свекрів своїх і до діверів велику пошану мали». Як бачимо, «добрий звичай» стосується родових відносин. Рід був основною ланкою тогочасного суспільства. Він забезпечував людині відносно прийнятні умови життя, захищеність, відтворення народонаселення.

У «Повісті» полянам протиставляються деревляни. Їхні звичаї, навпаки, трактуються як недобрі: «А деревляни жили подібно до звірів, жили по-скотськи: і вбивали вони один одного, [i] їли все нечисте, і весіль у них не було, а умикали вони дівчат коло води».

Чимало уваги «Повість» приділяє боротьбі слов’ян проти чужинців, які утискували їх. Серед них виділяються обри (авари). Літописець підкреслює, що вони були «умом горді», чинили різну наругу над слов’янами. Через це Бог перебив їх.

МИТРОПОЛІТ ІЛАРІОН, СОРАТНИК ЯРОСЛАВА МУДРОГО, БУВ ВИДАТНИМ ПИСЬМЕННИКОМ, ПРОПОВІДНИКОМ І ПОЛІТИЧНИМ МИСЛИТЕЛЕМ ДАВНЬОЇ УКРАЇНИ-РУСИ

Отже, ум здатний породжувати мудрість, яка є благом, але він породжує і гордість, що є злом. Останнє веде до погибелі племені, потомства. Рід, його відтворення є для літописця найголовнішою цінністю. Він – мірило добра і зла. Йому підпорядковані інші цінності, в т. ч. мудрість, суспільний порядок, лад.

Мудрість допомагає полянам вистояти в боротьбі з чужинцями.

На фоні мудрості полян зовсім немудрими виглядають словени та інші народи півночі Давньоруської держави. «Повість» постійно протиставляє новгородців-словен полянам, вивищуючи останніх. У цьому випадку знайшла відображення конкуренція між основними політичними центрами Русі – Києвом та Новгородом. Чудь, словени, кривичі і весь, говориться в «Повісті», вигнали «варягів за море, і не дали їм данини, і стали самі в себе володіти. І не було в них правди, а встав рід на рід, і були усобиці в них, і воювати вони між собою почали. І сказали вони: «Пошукаємо самі собі князя, який би володів нами і рядив за угодою, по праву». Отже, в словен та їхніх сусідів не вистачило мудрості, щоб досягти правди, миру. Тому вони шукають чужого князя. «Пішли… за море до варягів, до русі. Бо так звали тих варягів – русь… Сказали русі чудь, словени, кривичі і весь: «Земля наша велика і щедра, а порядку в ній нема. Ідіть-но княжити і володіти нами». Тобто північні племена самі визнають своє безсилля, те, що в них «нема порядку» (на відміну від полян). Вони закликають до себе правити трьох братів Рюрика, Синеуса й Трувора. Відразу напрошується паралель із Києм, Щеком і Хоривом. І тут, і там правителями є три брати. Але якщо у полян – це свої, вихідці з рідного племені, то зовсім інша картина в словен та їхніх сусідів.

Хоча «Повість» мусить визнати: варяги з часом підкоряють полян. Спочатку це роблять Аскольд і Дір, потім Олег. Але на факт завоювання увага не звертається. Поляни, в яких, судячи по контексту твору, перевелася князівська династія, ледь не добровільно піддаються варягам, шукаючи в них захисту від хозар. Ставши княжити в Києві, варяги визнали першість полян над іншими племенами, назвали Київ «матір’ю городів руських», тобто своєю столицею.

Із легенди про закликання варягів випливає, що спочатку основою суспільної організації були роди. Однак між родами виникали усобиці, війни. Для того, щоб цього не було, потрібно, аби існувала держава на чолі з сильними й мудрими правителями. Така держава, наскільки можна зрозуміти з контексту «Повісті», утворюється в результаті домовленостей (щось подібне до того, що пізніше в європейській державно-правовій думці почалося іменуватися «суспільним договором»). Адже «нерозумні» словени та їхні сусіди, котрі не здатні навести порядок у своєму домі, укладають угоду з варягами, визначаючи певні правила (право), за якими ті будуть керувати ними. Можна зрозуміти, що ті, хто закликав їх, зрікалися частини своїх прав на користь князів-чужинців, аби ті навели лад на їхніх землях.

Дещо інакше створюється держава в полян. Тут князями стають вихідці з місцевого племені. Правителями вони ж стали завдяки своїм здібностям.

Загалом держава в «Повісті» уявляється як результат своєрідного «суспільного договору». Дослідник руського права Іоанникій Малиновський писав з цього приводу: «За юридичну формулу порозуміння був «ряд», тоб-то умова між князем і народом. Народ обирав князя на вічі й складав з ним «ряд». При цьому люди, їхні роди зберігали за собою певні права. Але піддаються князю чи князям, аби ті забезпечували порядок у державі, здійснювали військові походи, захищали свою землю від чужинців. «Князь, – писав згадуваний Малиновський, – не тільки був за посередника в боротьбі між складовими елементами держави, між окремими групами людности, класами й партіями. Він водночас є захисник землі від зовнішніх ворогів…» Однією з головних чеснот князя – це мудрість. Саме вона допомагає князю уміло правити. Пізніше до чеснот князя була додана відданість християнській вірі.

Мудрість, уміння навести лад у своїй державі притаманні княгині Ользі, яка стає однією з найяскравіших постатей початкової частини «Повісті». До того ж вона постає як перша правителька-християнка на Русі. Літописець детально описує, як Ольга зуміла перехитрити нерозумних деревлян і помститися за вбитого ними свого чоловіка Ігоря, знищивши їхніх кращих мужів і спаливши древлянську столицю Коростень. Розум полянської княгині перевершує розум чоловіків-чужинців. Це стосується не лише деревлян. Ольга зуміла навіть перехитрити візантійського імператора, який хотів одружитися з нею. Ось як цей епізод описується в «Повісті»: «Вирушила Ольга в Греки і прибула до Цесарограда. А був тоді цесарем Костянтин, син Леонтів. І, побачивши її, гарну з лиця і вельми тямущу, здивувався цесар розумові її і розмовляв з нею, сказавши їй: «Достойна ти єси цесарствувати в городі сьому з нами». Вона ж, зрозумівши [його річ], мовила до цесаря: «Я поганинка єсмь. А якщо ти хочеш мене охрестити, то охрести мене сам. Якщо ні – то я не охрещуся». І охрестив її цесар з патріархом…» При хрещенні Ольга отримала ім’я Олена – як матір Костянтина Великого. «А по охрещенні призвав її цесар і сказав їй: «Я хочу взяти тебе за жону». Вона тоді мовила: «Як ти мене хочеш узяти, коли охрестив мене сам і назвав мене дочкою? Адже в християнах нема такого закону – ти ж сам знаєш». І сказав цесар: «Перехитрила ти мене єси, Ольго». І дав їй дари многі – золото, і серебро, і паволоки, і начиння різного, і відпустив її, назвавши її дочкою своєю». Літописець спеціально підкреслює, що Ольга «вельми тямуща», її розуму дивується сам цесар, визнаючи, що вона достойна царствувати.

Мудрість у «Повісті» часто трактується як військова хитрість, уміння ввести в оману ворога. Подібне розуміння притаманне давнім суспільствам. Воно зустрічається в поемах Гомера, наприклад, коли йдеться про хитромудрого Одіссея.

Мудрій правительці Ользі, яка прийняла християнство й облаштовувала свою державу, фактично протиставляється її син – князь Святослав. Він відмовляється хреститися і не хоче сидіти в Києві, здійснюючи походи на чужі землі. Не даремно йому докоряють кияни: «Ти, княже, чужої землі шукаєш і дбаєш [про неї], а свою полишив».

Неувага до своєї землі закінчується для князя Святослава трагічно. Його біля дніпрових порогів вбиває печенізький князь Куря.

У «Повісті» також зустрічається ідея звичаю. Під ним, як уже говорилося, розумілося традиційне, звичаєве право, що панувало в архаїчних соціумах. Літописець детально описує звичаї не лише полян, їхніх ворогів-конкурентів деревлян, але й інших народів, наголошуючи, що звичай має бути добрим.

Ідеєю, що визріла в соціально диференційованому суспільстві, була ідея порядку. Порядок має забезпечувати мир, стабільність. Джерелом порядку є розум – і членів соціуму, й передусім князів. Літописець вважає, що саме розумність, тямущість зробили Ольгу достойною правителькою. У той час як нерозумність погубила кращих древлянських мужів, а «гордий ум» – обрів.

З ідеєю порядку пов’язана ідея угоди й права. Коли немає порядку, який базується на розумності, потрібна угода й похідне від неї право.

У «Повісті» навіть наводяться правові документи, зокрема договори між князями Олегом та Ігорем, з одного боку, і візантійцями, з другого. Ці договори мали міждержавний характер. Їхня поява в «Повісті», певно, не є випадковою. Укладач літопису давав зрозуміти, що ще в язичницький період русичі мали свою державу, представники якої фактично на рівних вели діалог із Візантією.

Погляди на державу й право, що знайшли відображення в «Повісті», стали результатом розвитку суспільної думки в давньоруський період. Вони також знайшли відображення в інших творах того часу.

ДУХ «РУСЬКОЇ ПРАВДИ»

З князем Ярославом Мудрим традиційно пов’язується становлення руського права. Є тут, щоправда, чимало незрозумілих і дискусійних моментів. Але безсумнівно одне: саме за цього князя започаткована була письмова фіксацію права на Русі – принаймні у відносно широких масштабах.

Саме Ярославу Мудрому приписується створення т. зв. короткої редакції «Руської правди». Ця редакція дійшла до нас у двох списках ХV ст., які включені у Новгородський перший літопис молодшого ізводу під 1016-м роком. Там вміщена розповідь про перемогу Ярослава над Святополком, після якої він став княжити в Києві, а новгородцям, що допомогли йому, він дав гроші, а також грамоту, де подавалася скорочена редакція «Руської правди».

Список згаданого літопису дійшов до нас із середини XV ст.

Існує значна література, яка стосується досліджень «Руської правди», зокрема її короткої редакції. Появу розширеної редакції цієї пам’ятки права переважно пов’язують із нащадками Ярослава Мудрого.

Одним із найбільш авторитетних дослідників «Руської правди» є російський вчений Олександр Зімін. У своїй фундаментальній монографії, присвяченій цій пам’ятці, він окреслив наступну картину її формування.

Зімін вважав, що ще до 1016-го року могли існувати якісь записи общинного права, зроблені київськими князями. Свідченням цього, на його думку, є договори Русі з греками. Так, у п’ятій статті договору 911-го року йдеться про якийсь «закон руський». Щось подібне є й у договорі  944-го року. Шоста стаття цього документу вказує, що злочинець карається «По уставу і по закону руському». У часи князювання Володимира відбувався подальший розвиток права. Право звичаєве почало змінюватися державним, власне князівським.

Безперечно, в русів існувало своє звичаєве право, яке поступово трансформувалося, перетворювалося в державне. І в цьому питанні можна погодитися із Зіміним.

Зімін вважає, що Ярослав Мудрий продовжив процес руського правоутворення. 1016-го року він уклав новий кодекс – «Руську правду». І дарував її новгородцям за те, що вони допомогли йому заволодіти Києвом. Цей документ, на думку дослідника, є свідченням правового оформлення процесу створення Руської держави. Віднині князь перестав бути главою напіврозбійницької дружини, а став очільником Русі як державного організму. Після остаточної перемоги Ярослава Мудрого над Святополком «Руська правда» набула загальноруського поширення.

Загалом важко говорити, як «Руська правда» стала «основним законом» Русі. Так само важко говорити, що в короткій редакції цього правового документу йде від Ярослава Мудрого, а що з’явилося в ній після з’їзду його синів у Вишгороді в 1072-у році. Але не говоритимемо про такі нюанси, котрі є важливими для істориків права.

Краще звернемо увагу на «дух» «Руської правди», власне, правові ідеї, що знайшли у ній вираження. Дослідники справедливо звертали увагу, що цей документ не має відповідників ні у Візантії, ні в країнах Європи. Принаймні там таких не знайдено.

Проте сумнівно, що «Руська правда» виросла з общинного права. Наприклад, у ній була знята кровна помста. І якщо за Ярослава вона частково ще існувала, то Ярославичі її вже відмінили.

«Руська правда» – це «конституція» суспільства, де панують торгові відносини. Немає сенсу говорити про гуманізм цього правового кодексу, як це роблять деякі «патріотично налаштовані» дослідники. «Руська правда» – доволі прагматичний і… цинічний документ. У ньому все має свою ціну, зокрема й життя людське. При цьому ціна життя багатої чи впливової людини помітно вища, аніж простолюдина. Наприклад, у одній зі статей читаємо: «Якщо уб’ють княжого мужа під час розбою, то плати верву 80 гривень тій верві, в якій голова убитого лежить, а коли простолюдин, то 40 гривень». За будь-який злочин можна відкупитися.

«Руська правда» не могла з’явитися в суспільстві, де панувало натуральне господарство, а торгово-грошові відносини були зведені до мінімуму. Таке право, радше, зародилося у варязьких військово-торгових корпораціях, які були чи то на Волзькому шляху, чи на шляху із «варяг у греки». Пізніше це право, трансформувавшись, стало державним. Особливо дієвим і прийнятним воно було у великих міських центрах – Києві, Новгороді тощо.

ВОЛОДИМИР МОНОМАХ: ЯКИМ МАЄ БУТИ КНЯЗЬ

Володимир Мономах (1053-1125) – один з найавторитетніших руських князів, видатний полководець. У своїй політичній діяльності він прагнув зберегти політико-економічну, духовно-культурну та релігійно-церковну єдність Русі. Князь мав можливість знайомитися з набутками високої візантійської культури.

Мономаху приписують твір «Повчання» – напучення своїм синам-княжичам. Він складається з трьох самостійних частин: власне «Повчання», «Літопису» життя князя («Автобіографії») та листа («грамотицы») постійному політичному суперникові Мономаха – князеві Олегу Святославичу. Всі складові частини «Повчання» пов’язує єдине ідейне спрямування.

«Повчання» є автобіографічним твором з помітними політологічними аспектами. Зокрема, Мономах обґрунтовує ідеал християнського властителя – князя, що гармонійно поєднує в собі державного мужа, охоронця своєї землі й адепта християнської віри.

Виходячи із засад християнського світорозуміння, князь закликає по-доброму ставитися до ближніх, прощати грішникам: «Усього ж паче – убогих не забувайте, але, наскільки є змога, по силі годуйте і подавайте сироті, і за вдовицю вступітесь самі, а не давайте сильним погубити людину. Ні правого, ні винного не вбивайте [і] не повелівайте вбити його; якщо [хто] буде достоєн [навіть] смерті, то не погубляйте ніякої душі християнської», «Недужого одвідайте, за мерцем ідіте, тому що всі ми смертні єсмо. І чоловіка не миніть, не привітавши, добре слово йому подайте».

Важливим моментом етичних настанов «Повчання» становить принцип «милостині», згідно з яким суспільні відносини гармонізуються при допомозі добровільної роздачі «зайвого» багатства убогим людям. Як уже говорилося, ця ідея фігурувала в перекладній візантійській літературі, зокрема в Ізборнику Святослава 1076 р.

У контексті християнських настанов Мономах акцентує увагу на необхідності дотримання клятв, домовленостей: «А якщо ви будете хреста цілувати братам чи [іншому] кому, то [робіть се], лише вивіривши серце своє, що на нім, [цілуванні], ви можете устояти,— тоді цілуйте. А цілувавши, додержуйте [клятви], щоб, переступивши [її], не погубити душі своєї». Звернення уваги на цей момент обумовлювалося тодішніми руськими реаліями. Не раз і не два князі порушували укладені домовленості. Однак серед її кращих представників визрівала ідея створення такого порядку, при якому б ці домовленості дотримувалися. До прихильників такої ідеї, яка стала предтечею концепту правової держави, і належав Мономах. Один із його нащадків, князь володимирський та галицький Роман Мстиславович, навіть намагався укласти широкомасштабний договір між руськими князями, який би регулював політичні відносини між ними.

Мономах закликає з повагою ставитися до ближніх: «Старих шануй, як отця, а молодих — як братів». Наголошує на потребі шанобливого ставлення духовних осіб, «щоб дістати через їх молитву [милість] од Бога». Як християнин він розуміє тимчасовість, тлінність свого життя: «Смертні ми єсмо, нині — живі, а завтра — у гробі. Се все, що ти нам, [Боже], дав єси,— не наше, а твоє, [його] нам поручив ти єси на небагато днів». Звідси заклик смирити гординю.

Проте такий «християнський песимізм» не заважає Мономаху бути активним, про що й свідчить його «Поучення». Він дотримується думки, що не треба даремно витрачати час, а ще потрібно відповідально ставитися до своїх обов’язків: «У домі своїм не лінуйтеся, а за всім дивіться. Не покладайтесь на тивуна, ні на отрока, щоби не посміялися ті, які приходять до вас, ні з дому вашого, ні з обіду вашого. На війну вийшовши, не лінуйтеся, не покладайтеся на воєвод. Ні питтю, ні їді не потурайте, ні спанню. І сторожів самі наряджайте, і [на] ніч лише з усіх сторін розставивши довкола [себе] воїв, ляжте, а рано встаньте. А оружжя не знімайте із себе вборзі, не розглядівши [все] через лінощі, бо знагла людина погибає».

Створюваний Мономахом образ правителя випливав із реалій тогочасного життя Русі. Такий правитель – передусім воїн, що перебуває в ратних трудах. Праця для князя – благо. Він постійно повинен себе вдосконалювати. Водночас князь, якщо хоче досягти успіху, має усе тримати під своїм контролем. Важливим моментом у житті правителя є його християнська віра. Зокрема, Мономах закликає своїх нащадків постійно звертатися до Бога, молитися.

Дякуємо: incognita.day.kiev.ua

О admin

Оставить комментарий

Ваш email нигде не будет показан. Обязательные для заполнения поля помечены *

*