Михайло Бойчук

30 жовтня 1882 року у с. Романівка, Теребовлянського повіту (за 18 км від Теребовлі) народився Миха́йло Бойчу́к. Батько — рільник, підписував свої листи — Лев або Левонтій; мати — Ганна, дочка Андрія.
Родина мала 14 моргів поля та семеро дітей. Михайло був старшим серед нащадків Бойчуків, йому доручали пасти корови та вівці, а він (верховода) перекладав свої обов’язки на молодших. Михась був мовчазним, вовчкувато зиркав з-під лоба і кидав слова-команди. Це стало визначальними рисами характеру лідера, який завжди був правим, наче мав право на істину.
Михась малював змалечку, мама пишалася первістком, збирала малюнки сина та говорила, що з нього будуть люди. Від маминих слів Михайсь повнився гонором, бажанням уславитися. «Хотів поучитися. Шукав церковних малярів, які б мені усе показали. Та не міг найти. У 12 років я зрозумів, що як не допоможу собі чимсь сам, то зостануся навік хліборобом. Спав на думку сільський учитель, який мене більш розумів. Він намислив оголосити в часописах, що є такий хлопець, здібний до малярства або до вирізування на дереві», – пригадував Бойчук. Дійсно, вчитель Йосип Ковальський, який не був художником, просто любив дітей, написав у газету «Діло», що талановитий сільський парубок потребує кваліфікованого викладача. Коли відгукнувся львівський художник Юліан Панькевич, добрий греко-католицький священик Дяків благословив Михайла на науку у Львові, дав гроші на дорогу та допомагав матерiально на перших порах. 16-річний талант навчався в приватній студії Юліана Панькевича у Львові (1898). Юліан Панькевич влаштував юнака за 7 гульденів на місяць прибирати майстерні «Товариства для розвою руської штуки». Цих грошей ледь вистачало на харчування та одяг. Потім учитель разом із Михайлом Бойчуком півроку пробув у Відні, знайомив із художниками, музеями; давав уроки, розвивав ідею націоналізування релігійних сюжетів.
У Львові Голова Наукового товариства ім. Шевченка Михайло Грушевський у 1899 р. вибив у НТШ 50 гульденів стипендії Михайлу Бойчуку для навчання в Краківській академії мистецтв у професорів Флоріана Цинка та Леона Яна Вичулковського, учня Яна Матейка; учився в класі Юзефа Унєжиського. Унадився Михайло відвідувати краківську кав’ярню Юзефи Крушинської, там він познайомився з Василем Стефаником, Богданом Лепким (зробив його портрет). На сторінці кухарської книжки власниці закладу М. Бойчук виконав сангіною малюнок «Мати, що дає пити дитині» (1900). У 1904 р. Михайло закінчив академію зі срібною медаллю (другим медалістом був Казимир Сіхульський). У Кракові Михайло Бойчук познайомився з митрополитом Андреєм Шептицьким, який надав Михайлові грант на навчання у Мюнхенській академії мистецтв. Втім, довго студіювати в Мюнхені не випало: Бойчука забрали на службу до австрійської армії; він служив 1905–1906 рр. в Далмації, сучасна Хорватія.
І знову Бойчукові посміхнулася доля: Андрей Шептицький відправив Михайла до Парижа. «Нині я ступив на паризьку землю…» — почав Михайло Бойчук лист від 13 квітня 1907 р. до митрополита Андрея Шептицького. 9 квітня 1907 р. померла мати Бойчука, про що батько написав «коханому сину». Батько не міг упоратися з дітьми, одружився вдруге; народилося ще двоє дівчат.
У Парижі Михайло Бойчук відвідував приватну Академію Рансон та майстерню Поля Серюзьє, познайомився з Дієго Ріверою, Пабло Пікассо, Гійомом Аполлінером. Перший українець, із яким Бойчук заприятелював, – Микола Касперович. В академії Михайло почав формувати довкола себе гурт під назвою «Renovation Byzantine» – «Відродження візантійського мистецтва». Бойчук, запалений ідеєю українізації мистецтва Юліана Панькевича, виклав думку про необхідність раннього ренесансу з елементами мозаїки та фрески княжої доби: «Хоча померли старі майстри, але живе їхнє вічно молоде мистецтво, і помиляється той художник, котрий розглядає творчість минулого як археологію. Довершений твір мистецтва не археологія, а вічно жива правда». Приятель Бойчука поет Гійом Аполлінер охрестив монументалістів «неовізантистами».
Разом із українцями А. Тараном і Л. Крамаренком Михайло оселився в невеликій мебльованій квартирі на третьому поверсі будинку № 9 по вулиці Кампань-Прем’єр, де колись жили Артюр Рембо та Володимир Маяковський. Бойчук французькою не володів, і коли господарям кімнати говорив щось, вони реготали. Потім розповідав: «Вони сміються, і я сміюсь». Згодом мистець оволодів мовою досконало. Так Василь Кульженко відзначав: «От же ж який у нас Бойчук! Приїхали французи, і він з ними розмовляв французькою. А вимова така, ніби рідна мова!» Своїм фанатизмом Бойчук загіпнотизував мистецький осередок закоханих учнів. Невдовзі до гурту Михайла Бойчука приєдналися Йосип Пеленський, Євген Бачинський, Гелена Шрамм та Яніна Леваковська. Митці самі виготовляли пензлі, стругали дошки, покривали їх левкасом, за старовинними рецептами, віднайденими Бойчуком, готували фарби. Вечорами українська громада відпочивала: високий, міцний Бойчук грав на бандурі, всі разом співали українських пісень.
У 1909 році на «Осінньому салоні» Михайло Бойчук виставив свої роботи. У квітні 1910 року на «Салоні незалежних» було виставлено 18 колективних робіт. Тільки троє українців отримали нагороду паризького Салону: Михайло Ткаченко (1907 р.) художник Морського міністерства, старшина українського архітектурно-мистецького відділу харківського літературно-художнього гуртка; твір Миколи Пимоненка «Гопак» (1909 р.); на виставці 1910 р. почесне відзначення Салону одержав Михайло Бойчук.
Якщо у кімнаті Бойчука мешкали члени української громади, то сусідками були три польки-художниці. «Три Зосі» Софії – учениці Янека Ціонглінського, три студентки Академії Рансон (1908 — 1909) закохалися у Михайла Бойчука.
Гумористичні портрети трьох Софій і учителя Бойчук зобразив у творі «Чотири жінки і кіт». На першому плані — в червоній хустині — Софія Налепінська, поруч із нею — Софія Бодуен де Куртене, за ними — Софія Сегно, ліворуч — Гелена Шрамм. Себе ж Михайло Бойчук «зобразив» у образі березневого кота…
Найкрасивішою була «перша Зося» – Софія Сегно (1887-1971) – дочка багатого петербурзького капіталіста. У Парижі належала до української громади, співала в хорі. Михайло Бойчук і Софія Сегно запалали вогнем пристрасного кохання, жили «на віру», та не склалося: приїхав її брат і забрав сестру додому. З часом Софія вийшла заміж, стала Ліпінською та покинула мистецтво.
«Друга Зося» – Софія Бодуен де Куртене (1887–1967), нащадок хрестоносців, єрусалимського короля Болдуїна, дочка професора Петербурзького (згодом Варшавського) університету, мовознавця-славіста І. Бодуена де Куртене, талановита художниця. Золотими променями сяяли очі Софії Бодуен де Куртене, коли дивилася на учителя, але не могла кликати «щастя не своє». Восени 1910 р. і друга Зося повернулася в Петербург. Згодом художниця-аристократка приїздила до Львова, працювала у соборах разом із бойчукістами; виконувала реставраційні роботи на Київщину, у родовому селі Розумовських Лемеші. Її кохання не гасло, але Бойчук був із Софією Налепінською. Більше стежки Бойчука та Софії не перетиналися.
Зрештою дістався Михась «третій Зосі» – Софії Налепінській (1884 – 1937), дворянка, дочка польського інженера залізниці та француженки. Софія Налепінська до нестями закохана у Михайла Бойчука теж жила «на віру» та залишилася з ним до кінця.
Коли курс науки закінчився, молоді здійснили подорож Італією і роз’їхалися: вона повернулась до Петербурга, він – до Львова.

Жов 31, 2018Ганна Черкаська

uahistory.com

О admin

Оставить комментарий

Ваш email нигде не будет показан. Обязательные для заполнения поля помечены *

*