Iдея, час якої назрів

Початок. Продовження читайте в наступному випуску сторінки «Історія та «Я»

Одразу після революції 1917 р. провідні науковці Українського наукового товариства у Києві зініціювали постановку питання про Українську академію наук. До спроб його розв’язати був причетний голова Української Центральної Ради М. Грушевський, який очолив згадане об’єднання українських учених ще 1906 р. Уже 29 березня 1917 р. на загальних зборах УНТ він запропонував обрати комісію для розробки статуту Академії, а також окрему комісію для опрацювання фінансових засад справи. М. Грушевський не мав сумнівів, що УАН органічно виросте з УНТ. 8 липня 1917 р. на засіданні ради УНТ було сформовано таку комісію у складі: А. Лобода, Г. Павлуцький, В. Лучицький, О. Грушевський, М. Грушевський, О. Корчак-Чепурківський, І. Ганицький.

Проте бурхливі події початку Української революції не дозволили навіть опрацювати основні засади концепції майбутньої Академії наук. Тим більше не йшлося про якісь конкретні заходи в цьому напрямку, складання розрахунків для здійснення державного фінансування національного наукового центру. Сучасні дослідники ролі М. Грушевського у створенні Національної академії змушені констатувати, що «УНТ та його голова просто не мали можливостей в період наростання української революції втілити в життя давно виплекану ідею УАН».

На карб першого соціалістично-демократичного етапу Української революції можна записати лише формування громадської ініціативи з надання УНТ у Києві статусу національної Академії. Павло Скоропадський, торкаючись у спогадах 1930-х років цієї теми на загальному тлі культурної роботи Української держави, мабуть, мав певну рацію, заперечуючи проти прив’язки заснування Української академії наук до доби Центральної Ради: «Такі твердження не витримують критики: мало ще того, що думка була — треба було її реалізувати».

До того ж складалося враження, що ані сам М. Грушевський, ані інші відомі українські науковці з кола співробітників УНТ не надто квапилися зі створенням Академії. Можливо, пояснення такого факту містяться на сторінках щоденника В. Вернадського, присвячених його зустрічі з Грушевським 8 червня 1918 р. з приводу участі останнього в академічному проекті. Грушевський усіляко переконував, що в такі неспокійні, непевні часи не варто поспішати. Звісно, колишній голова УЦР сподівався на швидкий крах гетьманського режиму. Але, крім того, він, напевно, враховував, що в Україні явно не вистачає національно свідомих учених, навіть у соціогуманітарній сфері. У спогадах 1943 р. Вернадський навів такі слова свого співрозмовника: «Ви знаєте, що в нас зараз не досить учених-українців, фахівців поза межами українознавства. Отже, ми повинні звертатися до росіян. Мине ще багато часу, доки вони в нас будуть — ці фахівці». Із цього випливає, що на даному етапі Грушевський вбачав небезпеку створення в Києві якогось філіалу російської академії наук замість національного наукового центру.

ГОЛОВА РАДИ МІНІСТРІВ ФЕДІР ЛИЗОГУБ І ГЕТЬМАН ПАВЛО СКОРОПАДСЬКИЙ ЗІ СВОЇМ ПОЧТОМ. КИЇВ, 1918 Р.

Такий варіант був цілком реальним з огляду на українофобські настрої, що панували серед провідних професорів київських, харківських та одеських вишів. До того ж в Україну із Петрограда, Москви та інших російських центрів, які опинилися під владою більшовиків, наприкінці 1917 р. масово рушили представники вищого і середнього класів Росії, інтелігенція, в тому числі науковці. Всі вони мріяли пережити в «благодатной Малороссии» неспокійні часи. Багато хто з них радо посів би «хлебное место» в новоствореній академії. Лише деякі готові були визнати себе українцями й щиро прислужитися Україні своїми науковими талантами, як, наприклад, біолог В. Арцимович. Він писав В. Вернадському із російського Білгорода: «Нашей дорогой молодой Украине необходима сплоченность творческих работников и специалистов, отторгнутых войной и переворотами от своего дела, и всякий культурный работник, тем более научный специалист, любящий свою отчизну, должен незамедлительно быть использован и приставлен к своему делу, особенно природовед». Тому можна зрозуміти неквапливість М. Грушевського та його однодумців, які орієнтувалися на Академію, яка мала бути національною не лише за статусом і місцем розташування, а й за основним науковим складом. На їхню думку, варто було б зачекати приходу нового покоління науковців, більш національно свідомих.

Період повернення до відносного соціального спокою на українських теренах фактично розпочався лише з березня 1918 р. Тоді відбулися вихід України із Першої світової війни шляхом укладання мирної угоди з державами Центрального блоку (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина та Болгарія), звільнення території від російських більшовиків та їхніх місцевих прибічників за допомогою закликаних Українською Центральною Радою союзних німецьких та австро-угорських військ. Проте військова перемога над ультралівими російськими та проросійськими силами, витиснення їх за кордони України не змогли привести до повного заспокоєння суспільства. Воно назагал було надто організаційно високомобілізованим, політично й морально дезорієнтованим, готовим до розв’язання наявних соціальних проблем виключно насильницьким шляхом.

Наступним кроком до приборкання безладу, встановлення соціального порядку, переходу до реального державотворення став гетьманський переворот 29 квітня 1918 р. Влада фактично випала з рук есерівського ліворадикального уряду УНР, який у розв’язанні багатьох проблем намагався невдало наслідувати російських більшовиків, утратив контроль над ситуацією та довіру більшості суспільства, таємно інтригував проти запрошених ним самим союзників. За поблажливого нейтралітету військових і дипломатичних кіл Німеччини та Австро-Угорщини її перейняв ліберально-консервативний режим гетьмана Павла Скоропадського. Очільник Української держави на вимогу широких власницьких кіл населення припинив соціалістичні експерименти останнього періоду діяльності Центральної Ради, насамперед у земельній та виробничій галузях, відновив пріоритетність приватної власності, проте не поспішав скасовувати соціальне законодавство УЦР. Загалом щодо більшості проблем розбудови держави новий режим виступав правонаступником, продовжувачем державницьких починань своїх попередників. Гетьман намагався надати цим першим крокам із розбудови нової держави системного характеру, забезпечити міцний фундамент, будувати її не в соціалістично-романтичний, а державницький спосіб.

Ще однією характерною рисою нового режиму стало намагання відродити історичні традиції, що випливали зі спогадів про Гетьманщину XVII — XVIII ст. як останній період існування самостійної України. Звідти було запозичено титул глави держави, завдання станової соціальної політики. До числа таких запозичень з історичного минулого належала також традиція персонального опікування розвитком науки, культури, церковного життя з боку глави держави.

За дорученням гетьмана пов’язаний з ним багатолітньою співпрацею на ниві історичних зацікавлень викладач київських вишів М. Василенко, один із чільних діячів української групи російської партії конституційних демократів (кадетів), одразу після перевороту сформував перший уряд Української держави. Скоропадський волів бачити там представників усіх українських національних партій навіть соціалістичного ґатунку, за винятком есерів та соціал-демократів. Проте більшість українського політикуму, насамперед впливова партія соціалістів-федералістів під проводом А. Ніковського та С. Єфремова, визнаючи закономірність перевороту, не бажали бруднити руки участю в уряді і зайняли неконструктивну позицію щодо нового режиму. Тому в Раду міністрів Української держави увійшли переважно представники українських груп ліберальних загальноросійських партій: кадетів, октябристів. Вони представляли інтелігентський стан: університетських викладачів (Ю. Вагнер, М. Василенко, В. Зіньковський, М. Чубинський), юристів (І. Кістяковський), громадських і земських діячів (Б. Бутенко, Ф. Лизогуб, В. Любинський), а також фінансистів (Г. Афанасьєв, А. Ржепецький — обидва були також університетськими викладачами), підприємців (С. Гутник). Лише частина міністрів мала дореволюційний адміністративний досвід (С. Гербель, С. Завадський). Дослідник урядів Української держави. Р. Пиріг стверджує, що всі вони «були фахівці у певних галузях економіки, науки, управління, переважно етнічні українці, члени партії кадетів».

Цікавим видається аналіз наукової складової уряду новоствореної Української держави. Значна частина міністрів та їхніх товаришів (заступників) мали вчені звання, наукові ступені, досвід викладання в університетах Києва, Одеси, інших міст Російської імперії. Отже, Павло Скоропадський волів бачити на ключових постах у Раді міністрів УД не просто фахівців-професіоналів, а людей науки, з широким полем зору, ліберальних та прогресивних. Очевидно, саме таким складом уряду Гетьманату можна пояснити і його прихильне ставлення до «академічної революції», всіляку підтримку процесу заснування УАН.

Головою уряду 3 травня став великий полтавський землевласник Ф. Лизогуб, відомий своєю земською, громадською та меценатською діяльністю, за часів Тимчасового уряду Росії — товариш міністра внутрішніх справ, за політичною належністю — член російської Партії 17 жовтня (октябрист). Після формування Ради міністрів М. Василенку було надано портфель міністра народної освіти, тимчасово також — міністра закордонних справ.

Дякуємо: incognita.day.kiev.ua

О admin

Оставить комментарий

Ваш email нигде не будет показан. Обязательные для заполнения поля помечены *

*