Авіація УНР

13 грудня (30 листопада) 1917-го наказом Генерального секретаріату військових справ підполковника Віктора Павленка було призначено «завідувачем авіаційної справи УНР». Ця подія засвідчила факт створення управлінської структури нового роду зброї армії УНР — Повітряного флоту. Передумови для цього поступово визрівали упродовж попередніх місяців.

Віктор Павленко (Харук А. Крила України. К., 2009)

У роки Першої світової війни завдяки бурхливому розвиткові авіації бойові дії з двовимірної площини були перенесені у тривимірний простір. В збройних силах воюючих держав з’являються авіаційні служби, які під кінець війни налічували вже сотні й тисячі літаків різноманітного призначення: розвідників, винищувачів, бомбардувальників, навчальних та ін. Держави, які виникли у 1917-1918 рр. внаслідок розпаду імперій, «успадкували» особовий склад і майно цих служб, використавши їх для формування власної військової авіації. Не була винятком у цьому сенсі й УНР.

Станом на середину 1917-го на території України дислокувались потужні авіаційні сили. Тут розміщувалося більше половини діючих авіазагонів армійської авіації. Поблизу Вінниці розташовувалась головна база стратегічного авіаційного з’єднання — Ескадра повітряних кораблів, а на Півдні й у Криму перебували підрозділи Повітряної дивізії Чорноморського флоту. До цього слід додати численні тилові й навчальні частини, а також повітроплавні загони, які мали на озброєнні не літаки, а прив’язні аеростати.

Авіаційний загін — основна тактична одиниця російської армійської авіації. Залежно від призначення вони поділялись на корпусні, армійські (обидва типи слугували, головно, для розвідки), артилерійські, або у тогочасній українській термінології — гарматні (для коригування вогню артилерії) та винищувальні (для протидії ворожій авіації )


Головна база Ескадри повітряних кораблів поблизу Вінниці (Харук А. Крила України. К., 2009)

Серед тисяч військовослужбовців Повітряного флоту Росії було й чимало українців, які намагались долучитись до творення власного війська. В першому складі Українського генерального військового комітету (УГВК) їх представляли підполковник Віктор Павленко (в минулому — командир дивізіону повітряної охорони російської Ставки Верховного головнокомандування), полковник Олександр Пилькевич і прапорщик Михайло Полоз. У червні 1917-го до УГВК увійшов солдат С. Колос (Колосов) — майстер Центральної аеронавігаційної станції у Києві.

Попри «українське» розташування більшості авіаційних загонів українізація в авіації, у порівнянні з тими ж піхотними з’єднаннями, відчутно гальмувала. Річ у тім, що рядовий склад авіації, з огляду на специфіку служби, традиційно комплектувався переважно робітниками з центру Росії та з русифікованих українських промислових районів.Зрозуміло, що серед них українська національна ідея мала не надто багато прихильників.

Гальмувався національний рух і розпорошеністю особового складу авіації по відносно невеликих підрозділах, що перешкоджало гуртуванню військовослужбовців-українців. І навіть у тих частинах, де українців було порівняно багато, російський елемент, буквально тероризуючи особовий склад, все одно зводив нанівець зусилля з українізації. Типовим прикладом цього може служити ситуація в розташованому у Полтаві 6-му авіаційному парку. В телеграмі до Центральної Ради від 30 (17) червня 1917 р. відзначалося, що у цій частині було майже 400 українців, але внаслідок російської агітації усі вони «бояться визнати себе такими».

Авіаційний парк — тилова частина, яка поєднувала функції ремонтної майстерні та складу. Чисельність його персоналу могла сягати 2-3 тисяч осіб

Хоч до листопада 1917-го українізації жодного військово-повітряного підрозділу не відбулося, у деяких з них ще влітку виникли українські громади. У списках делегатiв Третього Всеукраїнського військового з’їзду фiгурують прiзвища представників українських громад кількох авіаційних загонів. Iнодi вони представляли досить численні українські громади. Наприклад, делегат Л.Бондаренко на з’їзді промовляв від імені 355-ти вiйськовослужбовцiв-українцiв 2-ї передової авіабази.

Формування перших централізованих елементів управління Повітряним флотом армії УНР почалось вже після проголошення Третього універсалу й перетворення УГВК у повноцінне міністерство — Генеральне Секретарство військових справ. Авіацією в структурі Військового секретаріату спочатку займався Технічний відділ, очолюваний суто цивільною людиною — архітектором Миколою Шумицьким. Задля покращення керівництва авіаційними частинами було створене Управління Повітряного Флоту. Точна дата створення цього Управління невідома, можна лише припустити, що створене воно було одночасно із призначення його керівником Віктора Павленка, тобто 14 (1) грудня. .

Відповідно до усталеного у ті часи порядку у складі українських військово-повітряних сил створювались паралельно дві структури, одна з яких займалась авіаційними частинами, а інша — повітроплавними. Інспектором авіації було призначено підполковника В’ячеслава Баранова, в минулому — командира 7-го авіаційного дивізіону російської армії, а повітроплавання — полковника Миколу Гинейка.

На початку січня 1918-го в українських реєстрах значилось 188 літаків 26-ти моделей. Найпоширенішими серед них були винищувачі «Н’юпор» різних модифікацій (загалом 48), а також розвідники «Анаде» (35), «Вуазен» (33) та «Фарман» ХХХ (22).

Формування авіації армії УНР взимку 1917/1918 рр. йшло двома шляхами. Перший з них — це утворення нових авiацiйних частин, укомплектованих українцями. Так, відповідно до наказу Військового секретаріату від 25 (12) грудня 1917-го у Києві на базі 5-го авіапарку почалось формування 1-го Українського армійського авіазагону. Розпорядженням полковника Баранова вiд 29 (16) грудня його командиром був призначений військовий льотчик підпоручик Олександр Наконечний. Крім нього, до загону увійшли троє пiлотiв та п’ять повiтряних спостерiгачiв. У той же час (за деякими даними раніше — 17 (4) грудня) почалось формування на базі Авіаційного артилерійського відділення при польовій офіцерській школі 1-го Українського гарматного авіазагону.

Іншим шляхом формування Повітряного Флоту УНР стала українізація авiацiйних частин колишньої російської армії. Найкращим прикладом тут став виведений на початку січня 1918-го з Румунського фронту i розташований на аеродромi Пост-Волинський під Києвом 6-й авiацiйний дивiзiон (командир — капітан Роман Шоманський). До його складу входили чотири авiазагони: 10-й винищувальний, 6-й, 20-й i 36-й корпусні. Під час українізації командуванню дивізіону вдалося зберегти більшу частину кадрів, i в його складі нараховувалось близько 70-ти одних лише пілотів, без врахування допоміжного персоналу. Окрім того, відбулася українізація 9-го, 12-го корпусних, 8-го і 13-го армійських, 6-го винищувальногого (перейменованого у 1-й Український винищувальний) авіазагонів, низки повітроплавних підрозділів.

Далеко не скрізь українізація була успішною. Спроба перетворити Ескадру повітряних кораблів у частину Повітряного флоту УНР закінчилися цілковитою невдачею: на службі залишилось з попереднього складу усього 33 особи — 16 офіцерів та 17 урядовців Пояснення просте: більшість особового складу у ній становили вихідці з Росії, доля УНР їм була байдужою. Хоча в Ескадру i був призначений український комісар — лікар Базилевич, нi вiн, нi тi нечисленні кадрові офіцери, що залишились в Ескадрi, не змогли зберегти її від розкрадання. Особливо при цьому «вiдзначились» бійці 7-го полку iм. гетьмана Дорошенка, котрі при потуранні своїх старшин розтягли на дрова спеціально підготовлену авіаційну деревину. Серйозних збитків завдала Ескадрі і природна стихія — сильна буря в листопаді 1917-го знищила 8 літаків «Ілля Муромець».

Четвертого грудня (22 листопада) 1917-го наказом Військового секретаріату було оголошено про українізацію Одеської авіашколи. Цей же наказ передбачав формування на базі школи двох бойових авіазагонів, однак реалізувати цей план не вдалося. Загалом же тилові авіаційні частини було складно перетворити на підрозділи Повітряного флоту УНР. Вагомою завадою стали пробільшовицьки налаштовані росіяни, які мали великий вплив у київських 3-му і 5-му авіапарках. На територію першого з них в ніч з 12 на 13 грудня (з 29 на 30 листопада) були введені українські підрозділи. 3-й авіапарк отримав нового командира — підпоручика Мефедовського — і увійшов в підпорядкування Управління Повітряного Флоту УНР.

До моменту початку більшовицької агресії Повітряний Флот УНР ще перебував у стадії організації — центральні органи були сформовані, однак чіткої системи управління частинами й підрозділами не існувало. Українізація у багатьох випадках була проведена лише формально. Тож коли орди Муравйова рушили на Україну, більшість «українських» авіаційних частин оголосили про свій нейтралітет. Активну участь у протидії агресії взяв лише 1-й Український армійський авіазагін, яким у той час командував сотник Єгоров.
Його екіпажі здійснювали розвідувальні польоти, а коли більшовицькі війська підійшли до Дарниці — бомбили ворожі панцирні потяги та важкі батареї, які обстрілювали Київ. 8 лютого (26 січня) 1918-го загін разом з іншими частинами Центральної Ради залишив столицю України. Один із пілотів за наказом Петлюри розкидав над Києвом листівки із закликом до киян спокійно перетерпіти «господ більшовиків» та обіцянкою, що гайдамаки ось-ось повернуться до Києва та помстяться ворогам УНР.


Олександр Єгоров (Тинченко Я. Герої нашого неба. К., 2010)

Якою ж була доля решти українізованих авіаційних частин? Після захоплення більшої частини України більшовиками вони були підпорядковані штабові, очолюваному комісаром М. Васільєвим (колишнім авіамеханіком). Більшість авіазагонів ще зберігало належну техніку, однак особового складу було обмаль. Нові хазяї намагались вивезти авіаційне майно в Росію, однак до вигнання з теренів України встигли зробити це лише частково. Те ж, що залишилось, в березні-квітні 1918-го стало базою для відновлення Повітряного Флоту УНР, а згодом — Української Держави гетьмана Скоропадського.


Німецький бомбардувальник Gotha на службі ВПС УНР, січень 1919 року.

history-ua.livejournal.com

О admin

Оставить комментарий

Ваш email нигде не будет показан. Обязательные для заполнения поля помечены *

*